На Рівненщині є дім, де є місце усім

Господарі незвичайної оселі в місті Здолбунові — Олександр та Валентина Бондарчуки. Обоє викладачі, вихідці з багатодітних родин. Він — українець, вона — росіянка, та це не стало перешкодою у створенні великої, міцної та дружньої родини.

Відчув пустоту у душі
Познайомилось подружжя на студентській вечірці в Першому Харківському індустріально-педагогічному технікумі, в якому навчалися. На цій вечірці обоє були ведучими. Після свята, провівши на два роки меншу Валентину додому, Олександр і не помітив, що лишив тій дівчині найбільший подарунок, що мав — своє любляче серце. Про те, що це була доля, молодий хлопець здогадається набагато пізніше, а поки що на нього чекали два роки армійської служби.
Повернувшись, Олександр вирішив продовжити навчання і, як не дивно, потрапив саме на той курс, де навчалася його Валентина! За півроку до випуску молоді люди одружилися.

Здавалося, тепер усе у них є: хороша освіта, щаслива сім’я, улюблена робота, і визнання. 1990 року Олександру і Валентині було присвоєно звання “Відмінник народної освіти України”. Та чомусь усе частіше хвилює подружжя одвічне питання: який сенс їхнього життя, чи приносить воно комусь користь?

— Не раз чув, що сенс життя полягає в тому, щоб посадити дерево, збудувати дім і виростити сина. Саме у здійснення цієї мрії і вкладав свої сили: здобув освіту, замість дерева посадив великий сад, збудував дачний будинок, виростив двох синів. Отримавши все це, раптом відчув не радість, а пустоту у своїй душі. І з кожним роком внутрішня криза поглиблювалась, — розповідає Олександр.
Упродовж 25 років Олександр Бондарчук навчав дітей будівельних професій у державному освітньому закладі в Здолбунові, а з 2001 року його педагогічна діяльність продовжилася в Міжнародній громадській організації “Надія — людям”, що в місті Рівному, на посаді завідувача відділу освіти. Один із напрямів діяльності організації - надання допомоги інтернатам Рівненщини.

Дім, де є місце всім
Відвідуючи школи-інтернати, Олександр і Валентина побачили, що після закінчення інтернату багатьом дітям просто немає куди йти. Їх “кидають” у самостійне життя, а вони зовсім до цього не готові. Більшість таких дітей або сироти, або ж “тягар” для власних батьків… Тому Олександр та Валентина Бондарчуки прийняли рішення взяти під свою опіку хоча б кількох таких дітей. Згодом подружжя запропонувало пожити хлопцям на канікулах у їхньому домі.

— Наприкінці літа один із вихованців підійшов до Олександра Макаровича і запитав: “Ви знову нас відправите у гуртожиток?” І він відповів йому: “Ні, синку, вам не доведеться повертатися”. Просто не зміг інакше, — зізнається Валентина.

Того року в сім’ю прийшли четверо хлопців, через рік — ще троє.
Власні діти Олександра Бондарчука підтримали ідею батька, старший навіть запропонував жити хлопцям у його квартирі, поки той був на заробітках. Спочатку діти спали на звичайних матрацах, вкриваючись покривалами. Та згодом міжнародна християнська громадська організація “Надія — людям”, у якій нині працює Олександр, придбала Бондарчукам старий будинок, у якому власними зусиллями вони зробили ремонт, адже майже всі хлопці мають будівельний фах.

Сьогодні в будинку - все необхідне. Кожен знає свої обов’язки, яких повинен дотримуватись. Для цього на кухні висить розклад чергування “По дому” та “По кухні”. Діти самі готують та прибирають, таким чином привчаючись до самостійного життя.

— Звикнути до проживання в домі було нелегко, адже в інтернаті за нас усе робили вихователі, а тут все по-іншому. Але саме тут ми стали сім’єю. Нам є куди повертатись. Тут нас чекають, — говорить названа дочка Людмила.

Деяких дітей, вважаючи безнадійними, навіть у профліцей не хотіли брати, закривали перед ними двері. Після того, як Олександр та Валентина взяли їх до себе, вони можуть спокійно здобувати освіту. Кожному, хто живе у їх домі, Бондарчуки після закінчення дітьми навчального закладу шукають житло та роботу.

— Всиновлюючи діток, ми зможемо допомогти двом-трьом, а беручи їх до себе, коли від них фактично відвертається світ, ми допомагаємо багатьом.

Сьогодні сім’я Бондарчуків, окрім дітей, які проживають з ними, допомагають ще більше 30. Матеріальної допомоги від держави родина не отримує. І не важливо, чи вистачить місця у домі, у серцях цих людей притулок знайдеться усім.

За матеріалами: Рівненська газета