Культурні події в Україні, на які варто сходити [ОГЛЯД]

Поет Олександр Ірванець на своїй сторінці у фейсбуці глибокодумно і, здається, без притаманної йому іронії прорік, ніби видохнув перед тим, як перехильнути чарку, мовляв, ось вже й тиждень року минув – лишився ще 51. Лякаюче твереза фраза. Такі зазвичай вимовляють з похмілля. Авжеж, хоча нам хронічно маячить європейська перспектива, а стіни офісних кабінетів молодих будівничих «казарменого капіталізму» (за гірким спостереженням російського художника і філософа Максима Кантора), дедалі частіше прикрашає плакат доби «казарменого соціалізму», на якому пролетар у двобортному парадному піджаку рішуче каже «ні» оковитій, зимові свята продовжують перетворюватися у нас в вакханалію раблезіанської обжерливості та пиятики. Традиція, одначе.

Підозрюю, що чимало пишних тостів пролунає найближчої неділі і в Чернівцях, де вдруге проходитиме «Маланка-фест». Зрозуміло, влаштовується там не бенкет, а карнавал. Весела велелюдна забава, із місцевими та запрошеними навіть з-за кордону командами колядників-щедрівників. Вони впродовж дня водитимуть містом козу. Переносне, закріплене в нашій побутовій культурі значення цієї ідіоми, гадаю, не треба розшифровувати.

От раптом подумав, а чи не образиться Сашко Ірванець на мою репліку щодо «похмілля». «Козу» він водив напередодні Різдва напевно, а от чи справді «зловживав», не знаю. А втім, поети вміють промовляти чесні та гірки фрази навіть на тверезу голову. Язик у них у будь-якому стані добре повертається.

Мабуть, доведе це 12 січня Сергій Жадан на творчому вечорі, що його організовує своєму авторові у Києві видавництво «Фоліо». Хоча поет читатиме свої нові вірші, екстраординарною цю зустріч, безперечно, не назвеш, якщо, звичайно, не враховувати дату, на яку її призначено – адже, повторюсь, марафонські зимові свята, може, й спонукають до спілкування, та явно гальмують публічну діяльність (брак мистецьких подій в цей період – неспростовне цьому свідчення). Втім, попри те, що Сергій Жадан виступає дуже багато, комфортно почуваючи себе в будь-якому просторі – хоч у великій університетській аудиторії, хоч на маленькій імпровізованій естраді у книжковій крамниці, хоч на сцені нічного клубу (до речі, так само вільно він дихає й в усіх своїх літературних іпостасях – поета, прозаїка, есеїста), будь-яку його появу перед читачами слід все-таки вважати подією.

У нашій культурі цей тендітний, худий і надзвичайно прямий хлопець посідає унікальне місце – не лише завдяки очевидному талантові, але й силі сугестії цього хисту. Жадан не лише природно підхопив традиції громадянські активного, публічного життя, що значною мірою визначало стратегію і поетів 20-х років, і «шістдесятників», і «бубабістів», зокрема, й згаданого Олександра Ірванця, у 90-х, – він наочно, власною життєвою і творчою практикою показав, що межі між поколіннями – геть умовні. Людей об’єднує не вік, не прийняті якоюсь групою стандарти та норми, не кланові інтриги та посиденьки, а душевна спорідненість і вірність спільним ідеалам, хоч яким старомодним не увижається комусь це слово. Не випадково, здається, будучи кумиром молоді, Жадан, автор дисертації, присвяченої знаменитому українському поетові-футуристу Михайлові Семенку, дружить на рівних із поколінням нинішніх 50-річних, із «бубабістами» включно. А тому, як гостро і беззастережно він дивиться на поточне життя країни, могли б позаздрити й «вдарені політикою» літературні пенсіонери. Хоча, хвала поетові, відчуття суспільної депресії та несправедливості він передає надсучасною мовою. Як ілюстрація – два нові вірші, що їх Сергій Жадан передав нам для оприлюднення. Вони лунатимуть й на його творчому вечорі.


+ + +

Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені,
так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною,
що зробили з нею всі ці фінансові генії,
котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною.

Моя мама, яка розпродала згодом усі його речі,
і яка живе громадянським шлюбом з якимось дятлом,
ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі,
зачиняється на ніч від мене, щоби я не підслухав їх раптом.

Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами.
Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком.
І я знаю, найтяжче, що у нас є – це наша пам’ять.
А найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком.

Він називає мені імена лікарів, які його вбили.
Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти.
Каже мені: «Малий, в тебе немає ні злості, ні сили.
Ти їм здав свою злість, мов провідникові постіль.

В тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни,
і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети.
Блукатимете, як цигани, зникнете, як караїми.
Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально померти.

Скільки можна терпіти їх голоси на сходах,
будильники й окуляри, теплі щоденні предмети!
Вирви їхні серця, назавжди спинивши подих!
Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!»

І я витягаю бензин і старі корабельні канати,
й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне,
і знаю – ніщо не може мати над нами влади,
окрім голосу крові, який заповнює горло.

Добре, коли тобі сняться підпільники та герої.
Погано, коли їх поява на тебе тисне.
Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.
Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.

Країна, в якій виживання вважають талантом,
де вся твоя біографія – список боргів і трупів,
називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом,
опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути.

Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом.
Хай потопом заллється вулиця кам’яниста.
Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом
гарячі електростанції мого невтомного міста.

Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати.
Хай спробують врахувати небесні сумні коливання.
Сонця священний вогонь заливає кімнати.
Герої не помирають від стаціонарного лікування.

Полкові барабани

Скільки минуло часу,
скільки всього трапилось,
а вони знову з’являються на вулицях міста,
з якого їх вибивали десять – п’ятнадцять
років тому, з якого вивозили їхні
тіла в теплих шкірянках, що
диміли кров’ю та порохом.
Знову тримаються хідників
та перехресть – підлітки в кросівках
і гостроносих черевиках, перекрикуються
в свої телефони, вигукують прокляття
на адресу диявола, котрий веде їх
за собою вперед
до смерті
та забуття.

Історія – гральний апарат,
завжди заряджений для тебе
чиїмись руками.
Нічого не трапляється з недогляду,
все повертається на свої місця.
Країна, що пробуксовує в жовтих
снігах депресії, потребує нової крові,
тому безіменні агітатори
знову вербують на спальниках
і в трамваях цих юних бойовиків,
завтрашніх генералів,
готових стати до великого переділу,
готових битися за кордони,
лаштувати погроми
в офісах та на автомийках.
Не залишай мене, вітчизно,
не виїжджай услід за зірками,
лишайся зі мною в присмеркових парках
із залізними коробками ігрових автоматів,
які хтось зарядив чорними
серцями підлітків.
Якщо і ти залишиш мене,
чи стане мені впевненості
бити в полкові барабани,
відправляти їхні листи,
займатися кореспонденцією
з дияволом.
Спробуймо ще раз:
час повертається на старі помешкання
і не знаходить там наших слідів.
Діти все такі ж відважні
в своєму небажанні здаватись без бою,
тому крокують за барабанщиками,
в своїх кросівках, спеціально створених
для того, аби переходити
в наступ.
Не залишай нас, надіє,
тієї пізньої золотої пори,
коли ми будемо ділити здобич,
із відчаєм знищуючи
запаси любові
на військових складах вітчизни.


Сергій Жадан належить до дефіцитної в усі часи породи неприборкуваних людей, митців, що воліють існувати окремішно, окреслювати власну параболу, відчуваючи свою причетність всім, завжди залишатися ніби наодинці із собою. Такий – і актор Олексій Горбунов. Навряд чи хтось з його колег, за винятком Богдана Ступки, може похвалитися такою кількістю кіноролей. Серед них, звичайно, є й роботи у посередніх фільмах, але навіть, знімаючись у режисерів-халтурників, цей актор завжди приносив в їхні картини непересічність власної мистецької особистості. Цікаво, що Олексій Горбунов (аби не губити тему святкової пиятики, зауважимо, що він є рекламним обличчям відомої мережі алкогольних магазинів), як і Жадан, виявляє себе у багатьох іпостасях, зокрема, й як фронтмен рок-групи «Грусть пилота». Її виступи відбуваються не дуже часто, тож варто не проґавити цей концерт. Як і концерт «Різдво у стилі джаз» на сцені оперної студії Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського, де разом із прекрасними українськими ансамблями – камерним оркестром «Київські солісти» та чоловічим вокальним секстетом «МanSound» – гратиме тріо відомого польського композитора та піаніста Костянтина Віленського. Обіцяють виконати навіть імпровізацію на теми «Польоту джмеля» Римського-Корсакова. Твір, до речі, як раз під «козу». Як там іноді кажуть у фіналі святкових вакханалій? «Мертві бджоли не гудуть»?