Рівненський клоун Павло Дмитришин: “Чим будемо дивувати людей?”

Професія клоуна захопила хлопця ще під час навчання в університеті.

— Спочатку я намагався вступити вчитися до Києва, але, на щастя не вступив, — розповідає Павло. — Там дуже дорого жити та навчатися, тому повернувся до Рівного і вступив на режисера драматичного театру в РДГУ. Потрапив до дуже хороших викладачів, чиї учні працюють у найкращих театрах України. В університеті зі мною навчалась клоунеса Таня Віннік. Одного разу вона не встигала на якусь роботу і попросила мене її замінити. Так я пішов уперше, вдруге, а потім уже почали запрошувати. Виходило дуже непогано, з’явилося багато замовлень. Проте, вирішив на роботі клоуна не зупинятися. Почав робити вогняне шоу, пройшов школу міма, зробив шоу мильних бульбашок, почав займатися східними єдиноборствами — бити дошки. Щоправда, вогняних шоу уже намагаюся не робити — якось обпік ногу і зрозумів, що це небезпечно.

Павло розповідає, що виступав у Рівному вже практично всюди — на різноманітних святах, дитячих днях народження, у дитячих будинках, на вечірках. Каже, найбільше діти запам’ятовують мильні бульбашки.

— Шоу мильних бульбашок дуже діткам подобається, це ексклюзивно, такого більше ніхто не робить, — говорить хлопець. — Тепер щільно займаюся фокусами, адже у Рівному майже нема артистів такого жанру. Часом люди просять навчити їх фокуса, то перше, що я питаю, це “Чи вмієте ви берегти таємниці?” і коли кажуть “так”, то я відповідаю, що теж вмію і тому фокусам не вчу. Багато фокусників виїжджають на роботу до Києва або за кордон, адже там більші заробітки. Проте, у мене тут сім’я, залишати яку я не хочу.



Зараз Павло уже набрав собі команду помічників. Каже, постійно шукає бажаючих, які виступали б разом з ним.

— Я беру людину, дивлюсь за нею місяць, чи гарно працює, чи підходить мені, — говорить артист. — Якщо людина мені не подобається, то не працюю з нею. Зараз ми створюємо гурт з оригінальних музик: скрипка, степ, гра на бокалах, пляшках, можливо, навіть на презервативах, і шукаємо людину, яка буде писати тексти пісень.



Якось разом з командою однодумців Павло вирішив зробити так, щоб діти не боялися привидів.

— В один прекрасний день зробили будинок з привидами, з якого вилазили перевдягнуті привидами, — пригадує Павло. — А діти в цей час стріляли по нас водою. Так вони зрозуміли, що привидів не треба боятись. Будиночок ми виготовили своїми силами. Поїхали на металобазу, набрали заліза, знайшли художників, які зробили макети будинку, все вирізали-випиляли. Виступали вже у Радивилові та Здолбунові. Ми його запатентували як атракціон, і уже влітку він з’явиться у нашому парку, де всі охочі зможуть прийти-постріляти.

Павло вже знає майже усіх клоунів нашого міста. Його теж знають і впізнають. Хлопець розповідає, що завжди радіє новим кадрам у цій професії і часто пропонує свої поради новачкам і навіть конкурентам. Адже, каже, хочеться, щоб люди працювали професійно заради дитячої казки.

— Я завжди пропоную свою руку допомоги, якісь поради, — говорить Павло. — Адже часто таке бувало, коли до нас дзвонили батьки і казали, що злякали дитину. Є така хвороба клоунофобія, на жаль, не всі про неї знають. Якщо, приміром, замовити трирічній дитині клоуна, а він прийде з криком, то дитина може злякатися на все життя. Я завжди кажу: “Або вчись, або не працюй”. Я дуже люблю професіоналів. Ненавиджу таких, які приходять на роботу клоунами чи Дідами Морозами, а потім сідають з батьками пити горілку. Чи, наприклад, приходить Дід Мороз з чорними бровами до дітей. І дитина вже розуміє, що він молодий хлопець. Можна ж брови зафарбувати, голос змінити. Але у нас, на жаль, не всі це роблять і казка у дітей псується.

У роботі з дітьми для хлопця найвідповідальнішими є перших 30 секунд, коли треба налагодити контакт.

— Навчитися цьому неможливо, це вже просто треба на собі перевіряти, методом експерименту. І якщо є контакт, то все буде супер, — розповідає артист. — От часто мене питають, чи я не втомлююсь з дітьми, особливо коли треба 3-4 години з ними працювати. Але якщо роботу любиш, то вона не може втомити, інакше навіщо тоді цим займатися. У мене було таке, що доводилось працювати з 9 ранку до 10 вечора. Звичайно приходжу додому замучений, але зате страшенно задоволений. Розповідаю дружині, як усе пройшло, які дітки були, що цікавого вони розповідали. Часом запитуєш про щось і отримуєш дуже несподівані та смішні відповіді, шалені прикольні варіанти бувають. Звісно, і без неприємних моментів не обходиться. Буває, що діти погано виховані, але ми не можемо їм цього сказати в силу своєї роботи. Це батьки мали б слідкувати за ними. Адже бувають діти, які лаються такими словами, що й дорослі так не вміють.



Хлопець впевнений: найприємніше у цій професії — це дитячі посмішки. Отримує величезне задоволення від того, що діти йому радіють.

— Буває, дітки сидять такі смурні, а потім оживляються, бо клоун прийшов. Або, коли відпрацював уже свій час, то чіпляються, не хочуть відпускати. Я не займався б цією професією, якби це не приносило задоволення. Адже діти одразу відчувають твій настрій, і якщо ти не хочеш гратися, вони теж не хочуть.

Наразі Павло мріє створити у Рівному театр, де виступали б артисти оригінальних жанрів. Хлопець говорить, що на це потрібно багато грошей, але якщо впевнено йти до своєї мрії, то вона обов’язково збудеться.