Ми у Facebook
12.04.2012, 10:19

Головний спеціаліст служби у справах дітей РОДА Тетяна Бурка: "Батьки завжди мають бути прикладом для дітей" [+Фото]

Головний спеціаліст служби у справах дітей РОДА, допомагаючи місцевим родинам знайти батьківське щастя, й сама вирішила взяти під опіку восьмирічну дівчинку.
Тетяна В’ячеславівна — усміхнена говірлива жінка. У її кабінеті — на усіх стінах фото дітей. Це все її підопічні, ті дітки, які за майже 12 років її роботи з питань охорони дитинства, здобули справжнє безцінне щастя — батьків. На фото чимало хворих діток, дітей з фізичними вадами...

Але Тетяна В’ячеславівна каже, що — на щастя — для нинішніх сімей, які хочуть усиновити чи взяти під опіку дитинку, це не стає на заваді, що дуже радує її серце. Я не можу натішитися і своєю Оленкою, яку ось вже 8 місяць привезла із Луганського притулку для дітей та яка тепер навчається в одній із Рівненських шкіл. Як на таке її рішення відреагували чоловік та рідні діти, від чого Олену довелося відучувати та як уникати спокуси балувати дітей — у нашому тет-а-теті.

Тетяна Бурка може розповідати безліч життєвих історій. Сльозливих, драматичних. Або ж навпаки — щасливо-кумедних. Але всі їх поєднує той факт, що завдяки її роботі діти отримують батьків, а батьки — дітей.

Вона демонструє кожне фото на своїй кабінетній стіні і напам’ять знає всі душевні перипетії тієї чи іншої родини.

— Ось це сирота, яка вийшла заміж за сина директора благодійного фонду "Батьківський затишок". У нас усе частіші випадки, коли батьки-вихователі одружують дітей-вихованців на своїх дітях. Не шукають багатої спадщини та багатих сватів, а просто бачать, що дитина виросла хороша, добра...

...В області є сім’я, котра взяла під опіку, окрім інших підопічних, ще двох: дитину з хворобою Дауна і дитинку сліпу та лежачу, з атрофією м’язів. Це було складне рішення. Опікун каже: "Як би там не було, але ця дитинка повинна відчувати сімейну обстановку. Комусь і ці діти треба!.."

...І з пороками серця дітей усиновлюють, і з церебральним паралічем...

...Кілька років тому прийшла сім’я. Майбутня мама, сама медпрацівник, хотіла всиновити маленьку дівчинку. На той час бажаної дитини на регіональному обліку не було, і їм видали направлення до однієї з областей України. Вона там усиновила кількамісячну дитинку. Потім помітили, що дитинка не водить очима. Виявилося, дитинка сліпа... Але жіночка не відмовилася від дитини: "Раз мені така дитина трапилася, значить це мій хрест"...

... Був випадок, коли сім’я взяла двох діток на виховання, а пізніше народили свого сина. І коли тому виповнилося лише вісім місяців, чоловік загинув на виробництві... Страшна трагедія була... Вона з трьома дітьми на руках лишилася сама... І тоді наша служба не залишилася осторонь від чужої біди.

— Скільки років "проживаєте" такі історії щодня?

— Це точно сказано — проживаю. Я все це якось через себе пропускаю. І плачу з ними, і хвилююся, і страждаю, і надзвичайно радію, коли люди повідомляють, що у них усе добре. Вже 12 років на державній службі. Половину з них — в управлінні освіти. А ще шість років вже тут, у службі у справах дітей.

У цей момент телефонує донька Оленка... "Вдягнись тепленько, шийку замотай, шапку. Можеш кататися — брати велосипед. З Богом, дитя", — давала їй настанови.

— Скільки вже Оленці?

— Влітку вже буде дев’ять років.

— Ви взяли під опіку дівчинку саме з Луганська. Чому?

— Чесно кажучи, не шукала я цю дитину спеціально... Звичайно, бачила її на сайті. Крім того, з Луганськом нас пов’язують давні службові стосунки, на Рівненщині чимало дітей, які саме звідти були усиновлені. Оскільки бажаних маленьких дітей на Рівненщині, яких можна усиновити, не так багато, набагато більше бажаючих, тому інколи наші кандидати в усиновителі здійснюють підбір дітей в інших областях України. Так, на сьогодні в області біля 380 дітей, які перебувають на обліку з усиновлення. Із них 220 дітей вже виховуються у прийомних сім’ях та будинках сімейного типу. Решта дітей — це діти середнього та старшого шкільного віку. Це діти із вже сформованим характером. Але і ці діти потребують сім’ї, мріють, що і їх колись хтось забере. Діти мають бачити, як складаються стосунки у сім’ї, які права та обов’язки є у кожного її члена. Як розподіляється сімейний бюджет. Як заробляються і як розумно витрачаються кошти. Це правда, що дитина, яка усе своє життя прожила в інтернатній установі, такого досвіду не має. Вона впевнена, що держава їй зобов’язана.
Щось я заговорилася :) До теми Луганська. По-перше, щоразу, коли спілкувалася з батьками, коли радила їм взяти ту чи іншу дитинку, задавалася питанням: "А ти? Чому ти власним прикладом не покажеш, як це зробити?" І якось спонтанно, несплановано вирішила зробити такий серйозний крок.
Отже, я виростила двох дітей. Діти вирішили жити окремо, і ми з чоловіком залишилися у чотирьох кімнатах самі. Раптове відчуття самотності і ще нерозтраченого материнського тепла спонукало мене зробити цей крок, прийняти дитину у свій дім.

— А за освітою ви хто?

— Освіта у мене відповідна, я двічі закінчувала наш педагогічний університет за спеціальністю: педагогіка та психологія дошкільна та друга — практичний психолог. Плюс курси вчителів-дефектологів у Слов’янському та Київському університетах, адже саме за цим фахом я працювала у Рівненському дитячому будинку. Тому маю 25 років педагогічного стажу роботи. Я працювала у дитячих садочках міста Рівного. Зустрічаю досі батьків своїх вихованців та їх дорослих дітей :)



— Відразу визначилися, що станете педагогом?

— У мене мама була завідувачка дитячого садочка. Тому я там виросла і вже з самісінького дитинства знала, що теж працюватиму в цій сфері :) Знаєте, дуже люблю свою роботу. Знаючи розмір моєї зарплатні, колись навіть син казав: "Мамо, я тебе не розумію, або…", я відповіла: "Або…", тому що душа моя тут, вдячність людська світиться в очах тих батьків, яким допомагаєш здобути батьківське щастя і дітям родину.

— Як ваші власні діти сприйняли той факт, що у родині з’явиться ще одна дитина?

— Добре. Вони сказали, що я маю на це право. У мене двоє вже дорослих діток, онучка. Вони живуть окремо. Коли я два роки тому заговорила про те, що взяла б дитину, то дочка мені заборонила. Вона на той час була вагітна. І сказала: "У тебе буде внучка. Буде ким займатися". Пізніше коли вона народила сама, вона вибачилась. Усвідомила, що не мала права мені забороняти. Тобто розуміння материнського почуття їй відразу перейшло.

— Як щодо норм виховання? Намагаєтеся уникати потурання Оленці?

— Виховання у нас завжди було жорстке, хочу, можу і чи варто... У нас завжди був режим. Мої діти завжди були зайняті. Їх ніхто не примушував, але часу байдикувати і просто гуляти у них не було. Дочка Діана, наприклад, навчаючись у гуманітарній гімназії, музичній та спортивній школі, була капітаном команд м. Рівного з класичного та пляжного волейболу (бронзова призерка України з пляжного волейболу, закінчила київський університет). Діти так були виховані, так само виховується Оленка. Є час відпочинку, є час роботи-навчання. Уроки сама вона не вчить, завжди зі мною. Особистого життя у мене зараз немає. О 9-й завершуємо уроки, прочитали дитячу Біблію, подякували Богу за прожитий день, люляємося на ніч і обов’язково співаємо колискову. І будемо співати до тих пір, поки в Оленки на це буде потреба... Спочатку вона була трошки замкнута. А тепер нарешті повноцінно відчуваємо одна одну.
Батьки завжди мають бути прикладом для дітей, тому що якщо відчують фальш, діти обману не пробачать. Якщо ти говориш одне, а ведеш себе зовсім по-іншому, то дитина не сприйме тебе всерйоз.

— Невже не виникає спокуси часом побалувати Оленку?

— Знаєте, я отримую шалене задоволення від усвідомлення того факту, що можу приносити їй радість, купити те пальто, якого вона ніколи не мала та яке їй подобається… Або дивитися, з якою трепетною радістю вона реагує на те, що ми купили їй велосипед до дня народження, який буде через три місяці... Ми привчаємо її до того, що речі купуються при потребі, а не тільки заради того, що захотілося.



— Вчите фінансовій грамоті? Як правильно поводитися та рахувати гроші?

— Ми намагаємося привчити Оленку до того, що гроші треба вміти рахувати. Ось, наприклад, був такий випадок. Відправляємо її до школи. Я дала їй гроші — 20 гривень, вона мала здати частину на шкільні потреби. Але окрім того спакувала їй сік та мандаринки. До того ж у школі дворазове харчування, та й сніданок у нас вдома завжди готується повноцінний.
Приходить зі школи, я запитую: "Оленко, а де решта?" "А не знаю", — відповідає. — "Я купила себе пєчєньє". "А для чого ж тобі печиво, якщо в сумці у тебе вже було?" "А такого не було, як я хотіла..." Після цього я мусила пояснити їй, що їжа та одяг купуються не для різноманіття, а за потреби.



— То Оленка російською розмовляє?

— Так, спочатку вона говорила російською. Але згодом призвичаїлася. У неї бабуся і дідусь говорять російською. Вона часто з ними зідзвонюється. Листи разом їм пишемо. Але якось я сказала їй: "Оленко. В тебе у свідоцтві як написано? Ти за національністю хто? Українка. Значить, треба вчитися і розмовляти українською".

— Як чоловік сприйняв ваше рішення взяти під опіку чужу дитину?

— Він не думав ні секунди. Сказав: "Бери". Він настільки добре прийняв Оленку... Тільки ми приїхали з Луганська, він одразу дав кошти і сказав: "Купи все тільки найкраще". Якось був випадок, я була хвора, випав перший сніг, вона вмовила його покататися на санчатах, він відмовлявся… Але зрештою погодився і вони тоді прогуляли більше двох годин разом!

— Ким бачите Оленку у дорослому житті?

— Ми от з нею співаємо щовечора, але співочого таланту в неї поки не бачу :) Бачу її майстринею. Любить бісероплетіння. На малювання ходить. У неї золоті руки. Можливо, з часом переведу її на навчання дизайнерству, ткацької справи. Дуже складно нам дається математика… Дідусь все її дивується: "Як же так, я — колишній директор школи, вчитель фізики-математики, а тут онучка не в мене пішла" :)

— Насамкінець, Тетяно В’ячеславівно, думали когось ще взяти під опіку?

— Скажу так: спочатку так, а тепер ні з ким любов свою ділити не можу... Хочу цій дитині віддати усе, чого вона була позбавлена довгих 8 років. Це вже вирішено остаточно.





На правах реклами