24.11.2012, 10:34

Анна Тесленко: Були часи, коли з трибун мені кричали: "Іди додому, вари борщ!" [+ІНТЕРВ'Ю]

Кажуть, жінка на кораблі — до невдачі. А от жінка у передачі про футбол, судячи з усього — до успіху. Це з легкістю доводить героїня нашого інтерв'ю, агент програми «Інший футбол» на ICTV Анна Тесленко.
А нещодавно вона вирішила спробувати свої сили і у проекті «Останній герой». Що спонукало таку тендітну дівчину добровільно погодитися жити певний час у складних умовах, як позначилось перебування на острові на її здоров'ї та про роботу у проекті «Інший футбол» Анна розповіла ексклюзивно у нашому інтерв'ю.

- Аня, ти працюєш у сфері футболу. Прийнято вважати, що у ній комфортно лише чоловікам. Ти згодна з цим, чи це стереотип?

- Важко не погодитись. Я, як ніхто інший, відчуваю на собі, як воно - бути жінкою на території чоловічих розваг! Такі стереотипи дійсно існують у нашій країні. Мало того, вони ще й трансформуються у правила. Наприклад, жінка не може літати або їздити з командою одним транспортним засобом. У львівських «Карпат» жінкам не можна заходити на тренувальне поле. Я особисто побувала в такій ситуації, коли приїхала до них начебто в гості, але і працювати. Адміністратор львів’ян ледь не отримав серцевий напад, коли побачив, що я розмістилась на газоні.

- У яких робочих випадках твоя стать грає тобі на руку, а у яких іде в мінус?
- Мінусів однозначно більше, ніж плюсів (сміється)! Одні відрядження чого варті! Жіноча валіза, навіть якщо їдеш на два дні, має серйозні розміри! Доводиться займатися спортом, щоб потім мати сили носити на собі і техніку, і власні речі! Натомість чоловіки зазвичай везуть лише зубну щітку в кишені. На щастя, я вже пережила ті часи, коли мені на стадіонах з трибун кричали щось на кшталт: «Іди додому, вари борщ!». А плюси елементарні: жінка є жінка. І найчастіше жінці відмовити важче. Та й немає потреби в цьому.



- До речі, про стать. Колись ти сказала, що журналіст – це істота без статі. Аргументуй.

- Цей вислів народився під час одного інтерв'ю. Тоді один футболіст почав відверто натякати на мою стать. А я, власне, на той момент не бачила різниці – давати інтерв'ю жінці чи чоловікові. Наприклад, для програми новин це не має жодного значення.

- Певно, якщо ти працюєш у сфері футболу, то і він сам тебе цікавить. Коли і як почалася твоя любов до гри?

- Футбол прийшов у моє життя разом з чемпіонатом світу 1998 року. Батько намагався слідкувати за подіями і частенько засинав. А коли прокидався, питав «Ну, що там?». І в якийсь момент я почала запам'ятовувати, «що там», а потім переказувати татові події, які він проспав. І так захопилася сама. Дуже вболівала тоді за Хорватію, до речі.



- Прийнято вважати, що журналістам краще обмежувати своє спілкування з об'єктом праці лише роботою. Чи згодна ти з цим?

- Безперечно, такий принцип має право на життя. Проте саме дружні стосунки, які налагоджувалися роками, найчастіше й допомагають мені в роботі. Наші зірки відрізняються від іноземних своїм неоднозначним сприйняттям ЗМІ та дивним ставленням до журналістів. Вони, так би мовити, є закритою кастою для преси. Тому що більшість із них вважають, що роздавати нікому непотрібні інтерв'ю не є частиною їхньої роботи. На щастя, не всі у футбольних лавах однодумці. Існують і певні хитрощі. У футболі діє принцип «сарафанного радіо». Більшість футболістів знайомі між собою, і якщо один запевнив, що я не ворог, то інший вже сприймає мене більш спокійно. Смішно звучить, та вони недолюблюють наших агентів або симпатизують цілими компаніями, залежно від того, хто з ким товаришує.

- Чи є такі футболісти, з якими ти спілкуєшся або, можливо, дружиш поза роботою?

- Звичайно! Але я б не хотіла розголошувати приватну інформацію, адже це стосується не тільки мене. Я краще назву футболістів, які мені дуже симпатичні і на полі, і в житті. Мій улюблений гравець Євген Селезньов, він боєць до останньої своєї клітини! Також дуже поважаю та симпатизую Артему Мілевському за його щирість і природність! Обидва хлопці з непростими характерами, та це тільки зовнішня оболонка. Кожен із них має добре серце. Вони справжні та живі.

- Багато глядачів дізнались про тебе через скандал з Олександром Алієвим. Що зараз відбувається між вами? Буря утихла?

- Ми не спілкуємось. Не відбувається нічого цікавого, про що можна було б розповісти. Лише його колеги по галузі періодично жартують на цю тему зі мною.

- Нещодавно ти повернулася зі зйомок проекту «Останній герой». Що саме спонукало тебе спробувати свої сили там?

- Сфера, в якій я працюю, в прямому сенсі загартовує характер. Іноді мені здавалося, що вибити мене з колії вже просто неможливо. Ось я і вирішила влаштувати собі такий екзамен. Виявилось, що є ще безліч методів, здатних довести мене до сказу (усміхається). Але це вже можна побачити у самому «Останньому герої».

- Очікування, з якими ти їхала туди, виправдалися?

- Так, і навіть більше. Я стала ще витривалішою: і морально, і фізично. Важко на всі сто відсотків уявити проект і зрозуміти, про що йдеться, коли дивишся програму лише по телевізору. Щоб зрозуміти, як воно, треба все відчути на собі. Одне можу сказати точно – це дуже важко. І проект не закінчується тоді, коли ти залишаєш острів. Наслідки перебування там я відчуваю і сьогодні, хоча з часу мого повернення минуло вже більше місяця. Я досі не відновилась ні психологічно, ні фізично.



- Опиши період адаптації до умов нормального життя по приїзду з острова.

- У лікарні мене вже знають в обличчя! Організм страшенно виснажився. Ніяких глобальних хвороб я не привезла, але острів залишив свій слід майже на всіх органах. Особливо відчуваються наслідки змаганнь. Я отримала кілька травм. Шлунку було складно перебудуватися. Зате щоранку я прокидаюся з усмішкою! Я відчуваю смак життя!

- Що було найприємнішим на острові, а що – найскладнішим?

- Найскладніше – людські стосунки. Не хочу заглиблюватись у цю тему. Голод неможливо зіграти. А сенс «Останнього героя» – це прояв людської сутності на тлі голоду та відсутності усіх зручностей життя. Найприємніші моменті були вже потім. Навіть звичайна чашка кави приносила стільки задоволення, що словами не передати! На контрасті з тими умовами повсякденне життя здалося просто раєм! Та найважливіше – це смак свободи! Коли ти можеш обирати, як жити і що робити, а не існувати в рамках правил проекту.

- Зараз спілкуєшся з кимось із учасників проекту?

- «Останній герой» – це не піонерський табір, де знаходять друзів. Залишитись хоча б з однією людиною в гарних стосунках – це вже багато! Мені пощастило зустріти цікавих особистостей. Проте, ніхто не знає, якими б були наші відносини, якби ці учасники не пішли з гри раніше за мене. Я товаришую з Аллою Сагардою, Галиною Малініною та Сашком Ліневичем.



- І на завершення нашого інтерв'ю. Ти сама родом з невеличкого міста Ромни, а досягла доволі-таки багато в своєму житті. Що порадиш журналістам-початківцям із провінції та невеликих міст України?

- Дуже дякую! По-перше, не боятися робити помилки і питати порад у більш досвідчених фахівців. По-друге, швидко схоплювати інформацію і все мотати на вус. По-третє, вірити в себе і свою справу. І останнє, найважливіше правило — знати, чого прагнеш. Іншими словами, бачити свою фінальну ціль. Бажаю успіху!
Щасливе Рівне