Хлопчиську, я не знала, що це було кохання…

У селі Софія не була цілу вічність. Мабуть, так би й не зібралася поїхати, якби не прохання синів. Хлопцям забаглося побачити сільську "романтику".

Невисока на зріст Софія любила великі "чоловічі" машини. Тож коли, не поспішаючи, їхала солідною іномаркою по розбитій сільській дорозі, місцеві з цікавістю споглядали на незнайомку за кермом. Зупинилися біля оселі колишньої материної подруги. Ледве впізнала посивілу, постарілу тітку Настуню.

— Софійко, Сонечко, а ти, наче школярка. Гарненька, худенька. Ой, навіщо навезла так багато подарунків? Це ж дорого… О, йдуть мої внуки. Наталю, Сашко! Мерщій сюди! Пригадуєте, я розповідала вам про тітку Софійку? Вона приїхала до нас в гості. Софійко, чому ж не попередила? Та нічого, їсти маємо що. Спати є де.

Наталка з Сашком показували Софіїним хлопцям село, став, вихвалюючи місцеву рибалку. А тітка Настуня розповідала-розпитувала про всіх і вся.

— Як живуть мої однокласники? Де вони? — поцікавилася Софія.
— Люба Олешкова в райцентрі в школі працює. Надя Вівчарикова на заробітки подалася. Олег Назарків спився. Славний хлопець був. Нема ради з тою оковитою! Михайло Панасів коло землі господарює. Вітька агрономів… Нема вже колишнього гонору. І від вроди нічого не залишилось. Біда не робить людину гарною.
— Ви про Віталика?
— Вітькою його всі тепер кличуть. Я, Софійко, таємницю тобі відкрию. Якось Вітька орав мені город. Трактора свого має. Як закінчив роботу, запросила його до хати на обід. Від випивки відмовився. Він горілки зовсім не п’є. Розговорилися ми. От він і зізнався, що не любить своєї дружини. Тебе одну ще зі школи любить. Скільки років минуло, а він не може забути тебе, Софійко. Батько вибирав йому пару. Хотів, аби із заможної сім’ї була. Вибрав. Змусив Вітьку одружитися. Живуть, наче чужі. Мають дівчаток-близнят. Вітька їх без пам’яті любить. Одну з дівчаток Софійкою назвав. А ще він розказував, як батько його відлупцював через тебе. І про квіти, які потайки клав для тебе на лавці. І про те, який щасливий був, коли ламався сільський автобус. Він же тебе додому не раз підвозив. Таке дивне життя, Сонечко. Зараз у Вітьки біда. Жінка його занедужала. Потрібна дорога операція, а грошей нема. Вітька усім допомагає, хто просить, копійку до копійки тулить. І ніяк не може тих копійок назбирати. А час іде. Лікарі кваплять з операцією. Батьків Вітька вже поховав. Також хворіли. Я так думаю: батько, Царство йому небесне, все життя Вітькові перепсував. А, може, так воно мало бути. Ет, не буду про сумне. Я така рада, що в тебе все добре, Сонечко…

Подушки тітки Настуні були м’якими і пахли дитинством. Але Софія не могла заснути: не йшов з голови Вітька-Віталик. Вона й не здогадувалася, що цей шибайголова, зірвиголова і нетудиголова був у неї закоханий. Не відала, що "жертвами" цього хлопчиська ставали його і сусідські квітники.

Вранці Софія попросила тітку Настуню покликати Вітьку.

— Не кажіть, що я приїхала. Просто попросіть, щоб він прийшов до вас.

Випровадила дітей на рибалку. А сама думала, що має сказати колишньому однокласнику. Точніше, знала, що має сказати, але не знала, як.

Посивілий, худий, постарілий чоловік втомлено ступав поруч із тіткою Настунею.

"Господи, нам же тільки сорок п’ятий рік, — подумки мовила Софія. — Не впізнала б…"

Вона ступила кілька кроків назустріч. Вітька зупинився, знітився.

— Це я, Софія. Пам’ятаєш мене? — заговорила першою.
— Ти не змінилася. Хіба що погарнішала. Вітька переминався з ноги на ногу. — Тітко Настю, чому ж ви не сказали про Софійку? — мовив розгублено. — Я… Я думав, справді щось допомогти треба.
— Я маю до тебе серйозну розмову, — сказала Софія. — Тітка Настуня все мені розповіла: і про квіти, і про твого батька, і про недугу твоєї дружини. Дякую за квіти. Це було справді чудово. І за твої почуття дякую. За все... Я хотіла б допомогти тобі, точніше, твоїй дружині. Я можу оплатити їй операцію.
— Ти ж зовсім не знаєш її.
— Зате я знаю тебе, Віть… Віталику. Прошу тебе, не відмовляйся.
— Ти не повинна... — очі колишнього однокласника стали вологими від сліз. — Прости мені, що я послухав батька. Яким дурнем я був! Батькового паска злякався.
— Певно, це доля. Не докоряй собі в тому, чого вже не повернеш. І ще: шануй свою дружину. Вона ж — матір твоїх донечок. А ти їх любиш…
— Я все поверну тобі, Софійко. Я зароблю…
— Тобі треба заробляти на обновки для дівчаток. Треба їх вчити, заміж видати.

Коли Вітька пішов з подвір’я тітки Настуні, Софія тихенько мовила услід:

— Хлопчиську, я не знала, що це було кохання…

"Якщо маєш час, приїдь до мене. Яблука нівроку вродили. І ті сливки, що ти любила, — писала у листі тітка Настуня. — А яка картопля цього року! Взяла би собі до міста. В нас все без "хімії"… Вітькова жінка одужує після операції. А село продовжує гудіти. Люди не можуть втямити, що ти добро задурно зробила. Вітька повеселішав. Навіть помолодшав, здається. Допомагає мені. Плату брати відмовляється. Обіцяв лавку біля мого подвір’я поставити. Під березами. Каже, як внучці Наталці хлопці будуть квіти носити, то нема куди їх покласти. Хіба що на сходи біля ганку. Але гуси з’їдять. Вони ж ночують на подвір’ї з весни і до осінніх холодів…"

"Рівненська газета" № 52 від 26 грудня 2012 року