Рівнянина-миротворця на війну не пускала мати [+Фото]

Один з них — рівнянин Вадим Акімов. За своїх неповних двадцять шість років він вже встиг побувати миротворцем у Косово. У неспокійну країну доля його закинула у двадцять.

Вадим розповідає, що обрав службу у міліції, бо з дитинства любив собак. Хлопець відслужив в армії, а опісля закінчив школу міліції. Рік пропрацював кінологом у Рівному.

— Там у мене був гарний наставник і робота приносила задоволення, — розповідає Вадим. — А у 2007 році набирали на службу у Косово. Мої колеги-правоохоронці по кілька разів їздили уже миротворцями в різні країни. Саме вони й розповіли мені про таку можливість. Я, як молодий і неодружений, теж вирішив спробувати свої сили. Щоб туди потрапити, необхідний був письмовий дозвіл матері або дружини. Моя мати спочатку була категорично проти, переживала. Але зрештою заспокоїлась і дала згоду. У Києві добровольці проходили спеціальний відбір, а опісля — безліч навчань і тренінгів. Ми мали куратора зі Швеції, який відбирав людей і собак для служби. Загалом з України тоді відібрали 155 військовослужбовців, з яких п’ятеро рівнян. Я потрапив у "Кінологічний миротворчий підрозділ МВС України в Косово" і взяв з собою вірного товариша — собаку Плато.

Чоловік говорить, що страху перед поїздкою практично не було.

— Звісно, кожна людина боїться нового і невідомого, — розказує Вадим. — Але я був налаштований на різні надзвичайні непередбачувані ситуації. До цього нас і готували на навчаннях. У чужій країні серйозних проблем з адаптацією не було. Звісно, там інші люди, інша релігія — іслам, менталітет та клімат. Але швидко призвичаїлись. Єдина складність була в орієнтації по місцевості, особливо для тих, хто поїхав вперше, адже там переважно гірська місцевість. А так у нас було хороше матеріальне забезпечення, умови для проживання. З нами працювали перекладачі.

Уже через місяць після приїзду трапилась у підрозділі біда. В країні сталося заворушення.

— Тоді один з наших загинув, ще близько 20 отримали поранення, — пригадує Вадим Акімов. — Поранені поїхали додому і багато з них не захотіли повертатись назад. Звісно, і у мене з’явився страх, але обов’язок є обов’язок. Служба там — це колосальний досвід, це вже міжнародний рівень, і з’являється розуміння, що ти своїми діями несеш відповідальність за імідж своєї країни.

Миротворці проживали у спеціальному військовому закритому таборі — кемпі. Зі слів Вадима, таке життя дуже зближує колег по службі.

— Ми не могли там вийти коли і куди захочеться. Там був режим. По роботі ми з собаками виїжджали в аеропорти, шукали наркотики та вибухівку, зустрічали делегації. У вільний час знаходили можливість їздити на екскурсії, знайомилися зі звичаями, культурою і традиціями тієї країни. Дуже запам’ятались релігійні служби в мечетях і монастирях, там стояли мікрофони і кілька разів на день включались молитви. Свої традиції теж берегли. Відзначали і Новий рік, і Різдво, і Пасху. Співали українські пісні з особливою теплотою, душевністю та ностальгією. Час від часу випадала можливість спілкуватись з рідними — у нас була спеціальна телефонна лінія. Навіть двічі приїжджав додому у відпустку.

Через рік підрозділ вивели з Косово, військові повернулися в Україну. Вадим повернувся до міліції, зараз же працює держслужбовцем у столиці. З часу служби на чужині у нього залишилось багато хороших друзів та товаришів, з якими час від часу зідзвонюється та зустрічається, згадуючи часи проведені разом. Вадим каже: якби випала можливість ще раз поїхати попрацювати в іншу країну, погодився б не вагаючись.


"Рівненська газета" №8 від 21 лютого 2013 року