Із сонцем у серці

Сонце ніколи не будило її, вона будила його. Колись малою золотокосою дівчинкою в рожевій сукеночці, а нині вже дорослою жінкою вона виходила за річку, черпала руками срібні роси з ранкових трав, схилялася на гілку старого подряпаного від часу ясена і чекала на з’яву жовтогарячої зірки. Вона не слухала птахів вухами, вона чула їхні голоси серцем, у глибинах якого жив стиглий плід любові – до світанку і до матері. Він не мав більше жодних складових…

Ніні було тридцять. Вона жила з мамою Дариною Семенівною в селі на кордоні з Білоруссю. Ніну опанувала жага до життя, до нового дня, до блаженної насолоди, яку їй приносив схід сонця. Новий ранок означав, що все ще попереду, додавав снаги і тримав на ногах.

Дарині Семенівні - шістдесят п’ять. Мала вона трьох дітей. Двох старших синів і доньку Ніну. Час двох згубив, залишивши найменшу. «Мені на втіху», - казала жінка. Смерть синів вона переживала довго й тяжко. Сім років не могла й слова мовити від горя. Увесь цей час з мамою була Ніна. Чотири роки тому в Дарини Семенівни стався інсульт, але все минулося добре. Тож нині, щоб голову не затуманювали лихі думки, працювала не покладаючи рук. До сьомого поту все життя трудилася в ланці. Вона тримала жінку у своїх лещатах аж до заповітної пенсії. Мати всім єством любила Ніну. Вона не хотіла її нікуди відпускати. Інколи, коли донька мала намір кудись іти, навіть спеціально прикидалася хворою, щоб ніхто й ніде не скривдив єдиної кровинки. Ніні пощастило. Вона змогла влаштуватися продавцем у місцеву крамницю, єдину в селі, бо мешканців не так і багато - двісті осіб. Навіть школи немає, діти ходять до сусіднього села. Крамниця навпроти Ніниної хати. Тож вона о десятій виходить на роботу, а о четвертій повертається, часто роблячи перерву, щоб подивитися, як там мама.

- Не треба, мамо! Ви що ото надумали? ,- забирає Ніна в Дарини Семенівни граблі й починає сама згрібати сіно для корови. Два їхні поля одразу за річкою, що тече біля дому. Коли комусь щось треба в магазині, то кличуть Ніну – вона відривається від роботи й відчиняє. Але так буває нечасто. За день, як правило, семеро-восьмеро покупців назбирується. То вони всі намагаються прийти зранку, щоб потім не відлучатися від справ, яких у селі будь-якої пори року не бракує.

Якось сватався до Ніни Микола, тамтешній парубійко. У малому селі вибір невеликий, а Ніна – дівчина гарна, молода ще. Їй було б вийти заміж, але Дарина Семенівна відрадила, сказала, що хлопець із питущої родини і важко в сім’ї буде. Хотіла вона для Ніни Данила. - Статний, добрий, працьовитий. Чого тобі ще треба?, - казала мати Ніні. Але не лягло серце до нього.

- Йому, мамо, двадцять один. Я ж наскільки старша, - відповідала на неньчині переконання.

Так і обійшлося. Узяв Данило молоду дівку із сусіднього села. Злу, як собака. Щодня за гроші його «кусала». Змушений був на заробітки до столиці їздити. Раз поїхав, вдруге, а втретє привезли його хоронити. Усе село плакало за Данилом. Шкода було такого молодого хлопця. Хотіла свекруха невістку з дому вигнати за її діяння, але та виявилися вагітною. Тож не наважилася на розправу проти невістки, бо ж синову дитину носить.

Так і жило село. Народжувалися мало коли, вмирали частіше. На похорон усім селом сходилися, балакали про померлого, прощалися з колишнім трактористом, комбайнером, дояркою чи ланковою. Село потроху вимирало. Але жевріло в ньому ще трохи молодого життя. Воно було оберегом, надією на те, що, коли настане новий день, село житиме й тішитиметься сонячному промінню.

Так і Ніна жила. З вірою в новий день. Зранку йшла до крамниці, а після обіду в матері роботу переймала. Та мало хто знав, що на світанку вона ключами свого серця будила сонце. Щоб воно зійшло. А разом із ним ожило все в селі, щоб заспівали птахи і розкрили пуп’янки квіти… Брязнула старим відром біля колодязя баба Маня, зашуміли лелеки над гніздом, рипнула хвіртка в сусідки – корову виганяє. Вони живі. Село живе. Сонце відчинило браму нового дня…