Ми у Facebook
03.10.2013, 17:01

Володимир Михалюк з Рівненщини три роки перевіряв на міцність спорядження для польотів у Москві [+Фото]

Життєрадісний, з прекрасною пам’яттю та щирим серцем – таким назавжди у серцях рідних, друзів та знайомих залишиться Володимир Михалюк із Тучина Гощанського району.
Ще з дитячих років Володимир Федорович мріяв стати льотчиком і радів, що впродовж життя зміг хоч частково здійснити свою мрію – допомагати тим, кого відправляли в далекі космічні подорожі. Так розсудив Бог, що наша розмова з паном Володимиром відбулась буквально за тиждень до його смерті…

Телефоном домовляюся про зустріч з Володимиром Федоровичем. Чоловік розповідає, що в Тучині його буде знайти неважко, адже на вулиці його добре знають завдяки активній громадській діяльності. І це справді так. Підхожу до перших же чоловіків, що трапилися дорогою — і мені одразу ж показують хату Володимира Михалюка. А сам пан Володимир при зустрічі з посмішкою каже, що вчасно зідзвонилися, бо якби пішов з дружиною поратися на городі, слухавку не було б кому підняти…
Володимир Федорович прожив 79 років, впродовж цих років були моменти радості й печалі, але завжди його супроводжувала мрія – стати льотчиком. Повністю цьому бажанню не судилося здійснитися, але випробовувати комічні пристрої та костюми Володимиру Михалюку доводилося не один раз.

Пан Володимир пам’ятає "перші совєти", період колективізації та в подробицях згадує драматичні події Другої світової війни.

– Коли почалася війна, нашу школу закрили і ми вчилися вдома. Пам’ятаю, як у 1943-му через село проїжджали учасники партизанського загону Ковпака. Одного разу навіть думав, що смерть мені буде, – пригадує Володимир Федорович. – Коли на наше село напали німці, ми почали тікати. Якби той військовий хотів нас пристрелити, то зробив би це. Нас врятувала хата, що була поряд, бо ми встигли за неї заскочити.

Сторінка зі сторінкою пригадує Володимир Михалюк трагічні події війни, що розгорталися перед дитячими очима... У Воронові німцям чинив опір загін з 28 чоловік. Їх оточили та вбили, а все через зраду керуючого, який, зберігши своє життя, занапастив життя інших. Тільки через три дні цих хлопців поховали. У 1944-му війна забрала й життя батька Володимира Федоровича...

Після закінчення війни хлопець далі продовжив навчання у школі, а у 1955-му Володимира призвали до армії. Пішов до військкомату не вагаючись. Єдиним побажанням юнака була авіація – тільки там він мріяв служити, марячи небом, мріючи про польоти в небесній височині...

І це ж треба було так скластися, що саме того дня до військкомату приїхали викладачі з Москви. Усіх юнаків зібрали та повідомили про відбір до... науково-дослідного інституту авіаційної медицини Військово-повітряних сил СССР. Двоє кремезних чоловіків з погонами військових медиків обирали юнаків для випробування... космічних установок! Це був переддень початку ери освоєння навколоземного простору. І юнакові з Тучина судилося стати одним із тих, хто наближував цю еру.



– Пройти медичну комісію було не так важко, а от крутіння на "вертушці" видалося не з легких, – пригадує тодішні випробування Володимир Федорович. – Так нас перевіряли впродовж тижня, після чого підполковник сповістив, що мене і ще одинадцять хлопців обрали, щоб їхати до Москви.

У столиці молодики побачили інше життя: віталися з поважними людьми, відвідували концерти, харчувалися разом з відомими льотчиками. А найголовніше – їх повели по лабораторіях та ознайомлювали з усім космічним спорядженням. Від побаченого очі розбігалися і подих захоплювало – ось воно, життя майбутнього, мрії наяву!



– Ми розробляли одяг для космонавтів та льотчиків, випробовували центрифуги, сурдокамери та космічні крісла, – пригадує пан Володимир. – У центрифузі випробовували на собі шалені прискорення, які супроводжують польоти у космос. У сурдокамері (її ще називали "камера самотності") нас залишали на шість годин, щоб випробувати, як впливає на людський організм перебування в ізоляції від зовнішнього світу. А на спеціальному "космічному кріслі" ми відчували імітоване дрижання, подібне до того, що діє на ракету під час роботи двигунів.



Та випробування випробуваннями, а політати Володимирові так і не вдавалося. Тому коли до інституту завітала китайська делегація у пошуку льотчиків, першим бажаючим "летіти неважливо куди, аби летіти" був саме Володимир Михалюк. Але не вийшло юнаку поїхати разом з делегацією, тож Володимир завершив службу та вступив до Московського педагогічного училища ім. Ушинського. А після навчання повернувся до Тучина, де почав навчати таких же діток, яким був сам, не полишати своїх захоплень та мрій...

Під час нашої розмови Володимир Федорович показує свій старенький конспект із пілотажних приладів, фотографії тих часів, серед яких була навіть світлина собаки Лайки перед запуском у космос. Особливо ж вражає безцінний альбом зі спогадами та фотографіями. Великий зошит, списаний гарним почерком, що зберігає неоціненний досвід пана Володимира. Співрозмовник ділиться мрією, що колись його спогади опублікують і читатимуть люди: "Моєму сучасному та майбутньому поколінню, щоб знали про те, що було і не боялися мріяти"...





...Коли вже закінчувала статтю, нам повідомили про смерть Володимира Федоровича. Саме тому, готуючи матеріал, відчувала особливу відповідальність, яка на нас покладена. Адже хотілося якнайкраще передати щиру душу пана Володимира та ознайомити з його цікавою долею.

Висловлюємо наші щирі співчуття дружині, дітям та усій родині Володимира Михалюка. Хай його душа спочиває з миром, а Господь упокоїть його там, де спочивають усі праведники.





На правах реклами

купити смартфон Apple iPhone 15 Pro max у Львові, Україна


Актуальні новини України за сьогодні на https://www.ukr.net

Допомога ЗСУ