Жінка живе на хуторі з дев’ятьма чоловіками

Жила між дідами одна лише бабуся. Всі чоловіки повтрачали у вирі часу своїх жінок, а вона навпаки — чоловіка. Через що і говорили, що дивний хутір, бо там всього десять душ живе і то майже одні чоловіки. Бабця Софія, якій було, як сама говорила, десь між вісімдесят і вісімдесят п’ять, варила їсти на увесь хутір. Як встане зранку, як за куховарить, так знай до восьмої уже діди сходяться снідати. На хуторі довго спати ніхто не любив.

— Що ви, діди, кості не розминаєте? Глянь, лежали б усе та лежали б. А зиму як зимуватимемо? Ти за лопату, ти за сокиру, ти за вили… — вправно командує Софія Олексіївна. Лише 99-річного Григорія не чіпає — хватило діду за життя мороки. А всі інші, що молодші на років десять, хай ще потрудяться. Бо як лежати на печі, то здоров’я не належиш. Золотою молоддю називає баба Софія своїх підлеглих.

— А як інакше? Хіба не молодь? Роботи за кого хочеш більше зроблять. Не лінуються. От що то — порядок, — каже Софія Олексіївна. У неділю вона йде до сусіднього села в церкву. Баба пам’ятає як себе ті часи, коли церква святого Миколая була вже у іншій волосній управі, а теперечки — один район.

— Район не район, а пішоходити то однаково що тоді, що зараз, — сім кілометрів! — вигукує Софія Олексіївна. "Запряже" баба щонеділі котрогось із дідів по черзі в підводу, та й каже: — Вези мене, хлопче, до церкви. Поки жива, то буду Богу молитися. Хай здоровця моїм внукам посилає.

А молоді золотій лише того і треба. Тільки-но Софія Олексіївна їде в сусіднє село, то вони збираються-сходяться із самого ранку та й сидять до опівдня балакають, по сто грам розпивають. А як же інакше?

— Тож хильнути у свято не гріх! А то ж те всевидяче око як тільки побачить, то поїздить не до церкви, а по спині кочергою, — каже, чухаючи сиву бороду котрийсь із дідів. Але всі інші з ним погоджуються, кивають головами і мружать очі, придивляючись, чи не вертає, бува, їхня начальниця з мандрівки. Найстаріший із "молоді" вміє чути стукіт кінських копит — як наближається підвода, то в нього вуса молодіють і виструнчуються, як солдати на плацу. Але Софія Олексіївна задля боротьби з масовим алкоголізмом хитрість придумала — робить так, що коні стишують хід перед самим хутором. Нічого не почуєш, нічого не дізнаєшся!

— Козак — не баба! Було б мені шістдесят — женився б. А так, нащо я їй такий старий здався, — каже, сміючись, найстарший, і всі діди теж регочуть в такт, — Ет, кажуть, сміх життя продовжує. Воно то так. Але як подумати, то хтозна чого ми на світі білому ще досі живемо. Значить, Богові ще треба, раз до себе не покликав. Бо ж хіба ми настільки насміялися… Не до сміху нам було і в дитинстві, і в молодості. Це зараз лиш хіба у неділю пореготати, а тоді думалося коб як вижити. Та що самому — сім’ї.

У неділю баба Софія не куховарить. Але сьогодні день особливий. День, коли всі бабусі й дідусі бояться бути зацілованими й розчавленими в обіймах — сьогодні приїхали діти і внуки. Прибули та й стали на порозі крайньої хати — ждуть Софію Олексіївну. Вона тут усім родичам родич. Вона тут прикордонний пункт пропуску, щоб, бува, нічого зайвого чи забороненого дідам не привезли — все перемацає, усе перенюхає — а вже тоді і обійнятися не гріх, як законів дотримано.

Не до ста грамів сьогодні дідам. Онуки приїхали. Треба навести "марахвет" і підготувати щоки — зацілують. Двадцять дітей, сорок три онуки, тринадцять правнуків і сім праправнуків. Як приїдуть в гості, то от тобі й півсела.

Пахне на увесь хутір. Софія Олексіївна борщ варить. Сім каструль. Треба ж родину нагодувати. Лише до 99-річного старійшини ніхто не приїжджає. Нема у нього рідні.

— Нема і все, — каже дід і знову чухає бороду.

— Як нема? — обурюється Софія Олексіївна,— а я тобі хто, чужа чи що?
І сміється дід, і сміється баба Софія, і весь хутір радіє — рідня приїхала.


"Рівненська газета" №42 від 17 жовтня 2013 року