Бачила смерть декілька разів, але жодного разу не дивилася їй у вічі

Але завжди лишалася живою. За словами бабусі, кожне випробування — це наче новий життєвий поворот, намальований долею, а суть його в тому, що зазвичай люди звикають до прямої дороги і поворот, до якого вони не готові, стає несподіванкою...

Старенька самотня бабуся втомлено сидить на пошарпаній часом лавці. Позаду неї — великий, сплетений власноруч з лози, тин. Жовте листя зі старого клена, посадженого тут Марією Гомулко ще в дитинстві, падає на долоню, помережану лініями життя. Жінка дивиться у простір. Сьогодні над лісом легким покривалом стоїть жовтневий туман. Але, незважаючи на осінь життя, в очах жінки весна. Там — надія. Марія Гомулко витирає вологу з очей і розпочинає свою сповідь. Читачі "ГАЗЕТИ" перші, хто почує про нелегку долю жінки та боротьбу за виживання на грані смерті.

Ще на початку життя Марії Гомулко був поставлений тяжкий діагноз долі — сирітство. Скільки себе пам’ятає, вона була сама. Наче й не народжувалася ніколи. З п’яти років сама думала, де ночувати, що з’їсти і як бути. У неї не було дитинства. Воно минуло у змаганні за шмат хліба, як згодом і доросле життя. Не маючи покрівлі над головою, дівчина змушена була ночувати, де темінь застане. В будинках тепло. Але сироти ніхто не впускає, отож лягає надворі, а деколи, зізнається, і на кладовищі. Усе, що бачила й відчувала — байдужість дерев’яних хрестів і порожнечу холодного неба. Ні Різдва, ні Великодня. Жодного свята. А про те, що таке солодке, Марія Гомулко дізналася вже на старості літ. У дитинстві, коли лютувала негода, ховалась у церкву, аби не померти від холоду. Але було ще одне — немислимий душевний біль, відчуття непотрібності, неприсутності у цьому світі.

Марія Гомулко пізнала життя у багатьох його проявах, але звивисті стежки заводили в нікуди. І тоді треба було покладатися лише на себе. Коли дівчина підросла, подорослішала, добрі люди попросили директора однієї з місцевих шкіл, аби прийняв Марію прибиральницею на роботу в навчальний заклад, щоб сиротині хоч було де переночувати. Марія Хомівна каже, що то були важкі часи й життя минуло швидко, хоча й залишило в наболеній душі глибокий слід. Там же, у школі, її ледь не вбило електричним струмом, лікарі приспіли вчасно, інакше б не вижила. Та допомогло ще одне — гумові чоботи, котрі вдягла. Кожного разу, коли вже зневірялась, мала померти або ж занепадала духом, згадує бабуся, з’являлися якийсь загадковий предмет або особа, які рятували, виручали жінку. Марія Гомулко мала добряче господарство, навіть коли не було де жити, тримала-ховала корову, молоко продавала, аби назбирати трохи грошей. Згодом, коли великими потугами купила біля лісу невеличкий будинок з побитими вікнами, але вже власний, найрідніший, були й кози. Їх тримала понад двадцять років. Старалась, працювала, тож могла утримати чимало, більше двох десятків. Через них ледь і не загинула. Одного дня помітила пропажу — зникло хороше козеня. Почула його галас, помітила в криниці неподалік дому. Воно щосили кричало, борсалось у холодній воді. Вирішила врятувати тварину. Адже господарство стало розрадою та родиною. Стоячи на краю колодязя Марія Гомулко не втрималась — і… впала у воду. Глибина сягала декількох метрів. Спершу жінка втратила свідомість, але згодом, коли отямилася, відчула, що її наче щось зігріває у холодній воді. Хоч надворі сутеніло, жінка каже, що бачила якесь світло. Воно йшло згори, немов посилаючи надію. У стресових ситуаціях, не кажучи вже про травми та холодну воду, іноді буває і слово важко вимовити, але Марія Гомулко відчула приплив сил — щосили загукала на поміч. Жінка точно не пам’ятає, як опинилася біля власного будинку та ще й з порятованим козеням біля себе. Але пригадує, як її хтось порятував. Хтось, хто проходив поряд.

З вірою в серці легше було виживати. Інколи взимку, як не мала чим топити, змушена була йти до лісу, в мороз рубати дрова, тягти їх на плечах через лід і сніги, у завію та морози. Та й вдяганки теплої не було. Іноді доводилося виходити ледь не босою. Коли переходила через озеро, бувало, провалювалась, йшла під лід, пекельними зусиллями вибиралась — іншого шляху не було, виживала. Доля гартувала.

У часи фашистських загарбань Марію Хомівну німці, разом з іншими мирними жителями, серед яких були і діти, силоміць загнали до хатини і, закривши там, облили будинок бензином, але підпалити не встигли. Воїни УПА вчасно відкрили двері, вольова жінка вибралась на свободу, продерлась крізь хащі й утекла. Від отруєння димом паморочилася голова. Пам’ятає, що сильно тоді подряпалася і щоб сліди крові не видали, стримувала її чим могла — бігла, стиснувши зуби. Крізь біль і туман, що вставав легкою димкою над лісом. Не знаючи куди, у простір...

Довго шукали Марію Гомулко, обходили кожен будинок, але не здалась, не вийшла, не підкорилась, а через місяць повернулась додому, хоч із великим острахом. Самотню, її ніхто не жалів, ніхто не чекав. Вона, з дитинства знаючи, як жити без батьківської любові, материнської теплої руки, не плакала, не побивалась — жила, виживала і вижила.

— Головне — ніколи не дивитися у вічі страху. Просто долати перешкоди. Коли здається, що нема заради чого жити, варто подумати над тим, що якщо ти живеш, то живеш для чогось. Якщо у тебе є життя, хай і самотнє, воно для чогось дано. У мене було нелегке життя. Я мусила боротися за кожен свій подих, але зараз, коли прожила уже більшу частину століття, думаю над тим, що якби все склалося інакше, це вже не було б істиною. Я отримую пенсію. Деякі гроші віддаю для навчання дівчинці-студентці, яка у свій час підтримувала мене. Вони їй зараз потрібніші. Нехай дитина заслужить собі краще життя. А шлях для цього один — праця і віра в себе. Я ніколи не зустрічалася з безкорисливими людьми. Всі ми корисливі по своїй природі. Але завжди треба відчути межу, озирнутися навколо, знайти тих, хто потрібен тобі і кому потрібен ти. Коли стає страшно — борися. Ніколи не дивися у вічі перешкоді. Бо швидко зламаєшся. Просто намагайся зробити так, як тобі підказує свідомість. У мій час прислухатися до свідомості було складно, адже будь-який неправильний крок міг стати останнім. Проте тепер, коли життя дозволяє бути фактично вільним без меж, варто думати не лише про те, як отримати від існування задоволення, а й про щось більше, те, що після себе залишимо. Коли у тебе немає рідних, мимоволі задумуєшся, що не буде кому й на могилу після смерті прийти. Тому намагаюся робити людям добро. Помагаю, скільки сил хватає, — каже старожил.

На коліно до бабусі Марії вискочило невеличке кошенятко, тримає таких троє. Хоч жінці й сумно, але ж звикла не помічати того, що у всіх кругом є рідня: діти, внуки, правнуки. Щонеділі ходить до церкви, молиться Богу. Говорить, що за все своє довге життя ніколи нікому не бажала зла, не заздрила, каже, світ є для того, аби в ньому жити, хоча доля й нелегка. З сумом розповідає, що нинішня пенсія невелика, а як нині тим, у кого в сім’ї п’ять, а то й більше чоловік?

Попри свої роки, Марія Гомулко ще досить активна, колись, згадує, часу вистачало і на вишивання, і на господарство, і на роботу, і на будинок. А зараз — втомилась. Дійсно, життя втомлює, а літа пливуть, як вода, і гаснуть, як ранкові зорі. Після себе Марія Гомулко прагне залишити чистий небокрай — без негоди. Щоб згадка про неї була світлою.

Наостанок, провівши мене садом, бабуся заспівала знаменитої шевченківської, котру знає ще з молодості, адже саме на неї схожа її доля:

У наймах, сестри, народились,
у наймах коси побіліють,
у наймах, сестри, й умрете!

Бабуся втомлено схилилась на виплетений з лози тин і зітхнула: "Так воно. Наче і не жила. А наче й тисячу років живу..." А клен, посаджений Марією Гомулко біля лісу ще в дитинстві, легенько поскрипує верховіттями і вдячно шепче бабусі — спасибі за життя. Хоч у Марії Гомулко і немає рідні, але в її очах цілий всесвіт — світ добра, любові і надії.

P.S. Марія Гомулко на свою пенсію уже нині має можливість купити собі дров на зиму. Для цього 85-річна жінка гроші відкладає ще з літа. Та іноді зимовими вечорами вона чує, як сніг порипує і під вікнами хтось крадеться. На ранок декілька в’язок дров — як і не було. Марія Гомулко надвір уночі не виходить — боїться, та й не звинувачує нікого. Адже такі вони, люди. Рідко цінують чужу працю, а тим більше чуже життя...

"Рівненська газета" №44 від 31 жовтня 2013 року