Почала писати вірші у 70 років...

Валентина Яківна Приймак народилася 1941 року в місті Дубровиця Рівненської області. А 28 грудня цього року буде 10 років, як жінка проживає у Рівному.

– Пригадую, як у школі, в класі 6 чи 7 писала якісь вірші у стіннівку, але далі якось поезія відійшла на другий план, – розповідає Валентина Яківна. – Здобула дві середні спеціальні освіти – технічну та економічну.
Тоді у Рівному був філіал Київського університету Шевченка. Валентина Яківна вступала на економічний факультет, і хоча і мала прохідний бал, не побачила себе у списках зарахованих. Вже згодом декан одного з факультетів філії розповів сором'язливій дівчині, що потрібно було стукати у всі двері та добиватися того, щоб її взяли на навчання.
– Життєвий досвід став моєю вищою освітою, – з посмішкою згадує Валентина Яківна. – Працювала я на посадах техніка, економіста, начальника цеху енергоконтролю. Нині я пенсіонерка, маю 43 роки трудового стажу, з них 25 років працювала в системі "Львівенерго", а також у відділі головного енергетика Дубровицької бавовнопрядильної фабрики). Маю статуси "Ветеран праці", "Дитина війни".

Валентина Приймак почала писати вірші у віці після 70 років (на початку 2011 року). Крім того, жінка постійно намагається розвиватися та опановувати нові знання. Нещодавно Віра Яківна закінчила комп'ютерні курси та отримала підтвердження того, що є обізнаним користувачем.
У доробку пані Валентини є і коротенькі вірші, і ліричні поеми... До Валентини Яківни вірші приходять навіть у снах, але головне, як каже жінка, це встигати їх записувати. На цей період написано понад 700 віршів різноманітної тематики. У лютому Валентина Приймак планує видати декілька збірок своїх віршів.


Молода рівнянка виливає на папері сокровенні думки

Пропонуємо і вам ознайомитися з деякими вибраними творами Валентини Яківни Приймак.


***
Прохати всього можна тільки в Бога
Всевишнього у всі часи,
На всяк манер.
Однак хай Бог боронить вас від того,
Щоби просити чогось у людей…

***
Якби я вміла малювати,
Намалювала б вас усіх:
Красивих, дужих, дорогих –
Якби я вміла малювати.
Якби я вміла ще й співати,
Залишила б для вас пісні:
Найкращі, ніжні, голосні –
Якби я вміла ще й співати.
Якби змогла вас захистити
Від всіх незгод і бід земних,
Я б соколом увись злетіла б
І крила й кігті розпустила б,
Я би до вас не допустила ніяких сил…
Я захистила б вас від них.
Я буду Господа благати,
І Божу матір призивати
Вас довго-довго берегти
В житті складному,
Непростому, яке потрібно
Всім пройти...
Пройти так гідно як Людина
– Наперекір усіх спокус.
Нехай святі вам помагають
і Береже Христос Ісус.

***
До життя

Тебе ми любим, дорогеньке,
А десь там, в глибині душі,
Ми сподіваємося на взаємність –
І ти за це нас всіх прости.
Хтось скаже-прокаже
Що ще просто не осінь,
А інший прошепче,
А в мене зима...
І добре одному,
І тяжко другому,
Бо в цьому і є незворотність життя…

***
Чи є доля у людини?
Один скаже: "Ні, нема".
Кожен коваль своєї долі.
То ж говорить про це Доволі… Все дарма…
А інший скаже: "Доля є". Вона тобою володіє
І хоч скачи, і хоч кричи,
А буде так як та звеліла…
Один плаче – гірка доля, бач, Дісталася йому,
Він не має талану…
Опускає тоді руки, гризуть Його важкі муки,
А щось міняти на життєвій дорозі заважає гірка доля – Стоїть насторожі.
Інший долю відсторонить,
Та скаже їй: "Не заважать,
Мені потрібно щось Зробити",
Ну щось таке, щоб ухопити Долю зміг,
"Щоб так її я переміг!,
Щоб гарною вона була у мене".
Тоді ж сказати вже: "Доля є,
Гарненьке сонечко моє!".
Ось так дві долі, дві Сестрички пристосувалися в Житті,
Одна одну підміняє, як Сестрички-близнючки.
Добра доля, солоденька, Вахту зможе відстоять…
І сестричці, гіркій долі,
Вахту зможе й передать…
Передасть. І не помітиш –Враз змінилось все в житті,
І немає ніби сили гірку долю пересилить…
Добра ж доля, солоденька,
Спить десь у куточку,
Спить собі, відпочиває,
Ніхто її не зачіпає.
І так спатиме аж доти,
Поки візьмешся до роботи.
Пересилиш гірку долю,
Її відправивши в неволю,
А от до доброї всміхнешся, Стрепенешся, озирнешся
На всі боки,
Тоді й не матимеш мороки.
Ти гірку долю переміг!
Ти переможець-трудівник!
І з долею подружишся,
Якщо в житті напружишся, Впіймаєш долю,
Впіймаєш і волю.

***
Совість

Минає день, минає ніч,
Минає рік, минає вік.
А що лишилось за спиною,
Добро чи зло було з тобою?
Час ще є подумати, згадати,
А може й гріх якийсь прогнати
З твоїх думок.
Щоб холодок не ятрив душу
Просить прощення в Бога мушу.
За гріх в думках, та не в житті,
Бо сталось так, не як гадалось.
В думках одне, в житті друге.
Та з совістю не сперечалось.
Бо совість то-таки – святе,
Й вона не "гризтиме" тебе,
Коли ти підсумки підводиш
Свого життя,
Та відчуваєш всім нутром,
Що з совістю усе гаразд –
Ти другом був їй,
Не врагом, не недругом.

***
Могутній клен біля дороги
Свої віти розпустив,
Щоб випадковий перехожий
В його кроні-прохолоді
Міг спокійнесенько спочить.
А ще нижче, в рівчаку,
Біля стовбура міцного
Бʼє дзеркальне джерело
З холодною водичкою.
Травичка там "з косичкою"
Неначе заодно,
Пливе разом з водичкою,
В сусіднєє село.
Чи втомлена людина,
Стара чи молода
Напʼється тут водички
Із чудо-джерела.
Якщо втома відійде
У цій прохолоді
Значить, добре все в житті
У нашій природі.

***
Співала, плакала гітара...
Для неї шести струн
Було замало.
І сум, і радість видавала,
Та більше плакала,
Аніж співала.
Струни ніби відспівали
Усі мелодії, що знали…
А знали їх веселих і сумних,
Із змістом і без змісту безліч…
Та час спливав.
І струни враз змінили тон.
Забути дзвін веселих нот
Для них не стало перепон.
Вони сумної заспівали…
І на частинки серце рвали,
І ніби співчуття не знали,
І не мали.
Ридали більше, ніж
Співали…

***
Ось так пильнуй
Усе на світі:
І сонця блиск десь
У зеніті,
І місячний яскравий
Блиск
В нічному небі…
І зорепад у тиху ніч,
І зустріч бажану
Із поглядом отим
Що віч-у-віч.
Усе пильнуй.
У тому й річ.
У цім житті без цього
Неможливо перейти
Життя дорогу…
Життя так створене.
І слава Богу…

***
Жила собі щасливо одна пара молода.
Жила у злагоді, у вірності, в любові.
Та в жінки у житті була
Лише одна умова –
Один день у рік пожити в самоті.
Чоловік на ту умову
Не перечив.
І жінку завжди відпускав.
Та в раз цікавість поборола
І слідкувати він почав.
Що ж робить жінка в самоті
Вже стільки років в їх житті?
А жінка справді в ліс пішла,
Зміїну шкіру одягла
І цілий день шипіла, як змія.
Чоловік утік із лісу,
І так собі гадає:
"Це дуже добре, що вона
Один день вибирає"…