20.12.2013, 14:15

Рівненський підполковник міліції Тамара Лисенко: "Я ніколи не подорослішаю" [+ІНТЕРВ'Ю]

Начальник сектору зв’язків з громадськістю УМВС України у Рівненській області Тамара Лисенко працює у міліції вже 19 років. Журналісти дзвонять їй по сто разів на день, щоб отримати коментарі з приводу того чи іншого злочину.
Незважаючи на таку «невеселу» тему криміналу, спілкуватися з нею завжди в задоволення - і пожартує, і настрій підніме, і скаже щось приємне.

ЦИТАТНИК

Ми самі часто провокуємо злочинців: «Пограбуй мене!». Залишають, наприклад, в машині цінні речі, а потім звинувачують міліцію, що не може розкрити злочин. Та не може міліція всього розкрити – не ясновидці. Тому спрямовуємо роботу і на те, щоб застерегти людей.

Тут працюють в основному фанати. Часто на кадрових комісіях питають: «Чого ти з міліції йдеш? Ти ж п’ять років провчився». Відповідають, що набрид ненормований робочий день, мала зарплата. Ну ти ж знав, куди йдеш. Не на цукеркову фабрику випікати еклери, де за кожну пачку в кишеню «падає» 50 гривень.

Я зрозуміла, що міліціонерів треба захищати. Колись у Зарічненському районі беркутівці затримували машини з краденим лісом. І на них напали людей 40 з сокирами, вилами. Мій інспектор поїхав туди на зйомки, дзвонить мені і каже: «Нас вбивають».

Не розумію такого, коли людина іде на пенсію, а її посаду розатестовують для того, щоб залишити в міліції. Мене ніхто не підтримує, і за цю думку осудять, але вона моя.

Відмінність міліціонера від поліцейського в тому, що поліцейський служить букві Закону. Йому байдуже хто перед ним - депутат, мажор, головний міліціонер… всі перед його величністю Законом рівні. За кордоном правоохоронець знає, що він спокійно може притягнути до відповідальності, наприклад, губернатора чи члена сейму. А наші пасують перед великими світу цього. Думають: "Навіщо мені цей головний біль?". Бо депутати недоторканні, а впливові люди - з грошима. То що можна хотіти з правоохоронця? Якщо «мажори» літають, як хочуть, а міліціонер зупинить? То завтра цього міліціонера будуть шукати у… народному господарстві. Це різні цінності й менталітет. Поки ми не навчимося служити букві Закону, який один для всіх, то толку не буде.

Це добре, що журналісти «дістають» питаннями. Було б класно, якби всі репортери були наполегливими. Пишаюся і ставлю в приклад співпрацю з центральними ЗМІ, які частенько звертаються. Але вони конкретно ставлять задачу. А не як деякі – ні про що: «візьміть дайте мені щось», а потім: «ви мені не те дали, я хотіла інше...» Прикро, що дехто (і в Рівному їх знають) із журналістів безграмотні, заангажовані і відверто заджинсовані… проте кричать про справедливість… і як це не прикро на міліції намагаються підняти рейтинги своїх інтернет-видань.

Кажуть, багато друзів не буває. Буває. Я їх не обираю по віковій категорії чи соціальному статусу. Мене завжди добиває позиція: «Якщо людина чогось досягла в житті, то це друг, а як тільки десь оступилася чи перестала бути начальником, всі відвернулися».

Прикольно перед нарадою вшити комусь в колективі спідницю на декілька сантиметрів. Людина одягається і думає: «Як же ж я поправилась!». Або покласти комусь в сумку цеглину чи якийсь товстенний кодекс.

Я займалася «коварними» справами :) Могла прислати букет квітів чоловікові, який подобався, із запискою: «Коханому», а потім влаштувати істерику зі скандалом «Хто ж це тобі прислав?». А він пишався тим, що хтось на нього «запав». А я ж то знаю, що це я.

Чомусь всі завжди дарують мені троянди. Хоча ця квітка для мене – символ чоловічої безпорадності. Нічого не може придумати краще і думає, що найдорожча квітка – символ любові. А я люблю ромашки і волошки – такі сині-сині.

Розповідають мені, що я така несерйозна. А я ніколи серйозною не буду і не хочу бути. Тому що тоді вже треба одягти наряд монахині і йти в монастир. Хоча на душі іноді зовсім не весело, а я на зло своїм ворогам жартую.

У мене один з основних принципів – поки я людину не пізнаю в особистих стосунках, то не вірю, що це «повія» чи «гомосексуаліст». Часом дають характеристику людині, яка ще тільки збирається зайти в кабінет: «Та кого ти приймаєш, та вона….». Кажу: «Стоп!». Поки людина не переступила поріг, не поспілкувалися і не пройшли якийсь етап, то не роблю висновків.



«Найбільше вражають злочини пов’язані з дітьми. До цього не можна звикнути»



– Як Ви потрапили в міліцію?

– Спочатку працювала не в міліції, а на телебаченні, на «10 каналі». Була редактором програми «Місто», згодом головним редактором телекомпанії «Максима». Коли телекомпанія розпалася, подружка, до речі відома журналістка, запропонувала піти в міліцію. Тоді створювався 52-й відділ спеціальної міліції - з охорони бурштину. Я пішла в цей підрозділ, атестувалася, перше спеціальне звання – молодший лейтенант міліції. З часом потрапила в службу супроводу спецвантажів. Закінчила МАУП в Києві при Президентові України,
здобувши юридичну освіту, а потім Магістратуру (з відзнакою) у Київському національному університеті внутрішніх справ.У 2002 році хотіла очолити один із підрозділів в спецміліції, прийшла на прийом до начальника управління. Генерал-майор Анатолій Француз (тодішній начальник УМВС України у Рівненській області – авт.), перечитавши особову справу,
призначив на посаду інспектора ЦЗГ. Знаючи нелегку роботу журналіста я відмовилася. Але мені натякнули, що в нашій системі так не прийнято. Тобто або погоджуюсь, або кажу міліції: «До побачення».

– Що подобається в роботі?

– Спілкування з журналістами та громадянами. Постійно щось нове: зйомки, фотографування, профілактична робота, виїзди на надзвичайні події.

– Що запам’ятовується найбільше?

– Найбільше вражають злочини пов’язані з дітьми. До цього не можна звикнути. Це завжди боляче. Коли діти гинуть або стають жертвами шахрайства чи зґвалтування.Запам’яталось вбивство у 2007 році, коли банкір зарізав дружину. Він ретельно спланував цей злочин. Навіть алібі було. А «спалила» його мобілка. Казав слідчим, що набрав дружину з супермаркету, а коли проаналізували, то на той момент вона була вже мертва. А як знайшли тіло, то впав на коліна з словами: «Інно, пробач за все!». Потім сів на сім років, і дитина залишилась сиротою.

- Морально важко дивитися на чуже горе?

– Важко. От був нещасний випадок, коли дитина втопилася, яка приїхала з Росії до бабусі на канікули. Коли тіло дістали і все село заплакало, то стриматися було неможливо. Може чоловікам якось легше... Але, як жінка, я не змогла, для мене це було занадто. Як тепер тій бабусі жити?

– Кажуть, що міліціонери, лікарі, журналісти – це найбільш цинічні професії і не можна перейматися..

– Що таке цинізм? Чи байдужість… Не можна бути цинічним. Ну як ти будеш цинічним, якщо щодня до тебе звертаються десятки людей зі своїми бідами і горем. Ти не можеш відмовити жінці, яка приходить і каже: «Пропав мій син, грає в гральні автомати, «вліз» в борги, взяли кредити, все віддали, йому вже погрожували вбивством, телефон не відповідає…» Вона сидить і плаче, яка це біда, яке горе. Як можна бути байдужим, коли батьки розповідають, що їхні діти наркомани? Все одно пропускаєш через себе.

– Схоже, що Ви більше переймаєтеся злочинами, що пов’язані з дітьми

– Це більше чіпає. Дитина стає заручником своєї безпорадності, не може себе захистити, та і середовище дітей дуже жорстоке.

– Які смішні ситуації бувають в роботі?

– Кілька років тому приїжджав поважний екс-міністр. Записали інтерв’ю, і «посипалась» касета. А він просить скинути інформацію на диск. То і смішно було, і плакати хотілося. Не знаєш куди бігти і як це пояснити.Чи коли злочинець вилазить з магазину і в кватирці застряє. Виїжджаємо на зйомки, а міліціонери крадія дістають бо сам не може вилізти. Йому соромно, а тобі смішно.Або відмова про порушення кримінальної справи, де дільничний описує ситуацію. «Жінка поскаржилася на свого односельця, що він вдарив ногою її півня.
А чоловік пояснює, що не хотів його вдарити, а хотів відігнати. Проте ненароком вдарив ногою по голові, бо півень намагався поклювати його горішки, які він їв з пивом під магазином. А півень упав. І його схопила бабця, яка дала йому два рази по плечах цим когутом. Тому півня прийшлось зарубати».



– Важко поєднувати роботу в правоохоронних органах і сім’ю?

– Важко. Хоча не скажу, що ми тут дуже працюємо ночами.

– Які чоловіки подобаються?

– Люди слова. Не можеш щось зробити, то не говори. А то б’ють себе в груди, щоб допомогти, виручити чи підтримати, а потім «спригують», чи не беруть трубку. Сказав, значить роби. Люблю жорстких, але справедливих. Не терплю брехунів.

– Які романтичні вчинки робили для Вас чоловіки?

– В моєму житті було дуже багато гарних романтичних вечорів при свічках, з трояндами. А якось захотіла погуляти по Києву увечері. І ми з коханим просто поїхали до столиці, погуляли, поцілувалися, посиділи в ресторані і повернулися назад.

– Як Ви познайомились із своїм чоловіком?

– Не повіриш – в лісі (сміється–авт.). Нас познайомили наші хороші друзі. Вони нам як рідні. Любов дивна особа – ніколи не питає дозволу зайти до твого серця, завжди ввалюється так безпардонно. І тоді знову хочеться жити, літати, співати... Після цього я вже точно знаю, що життя людини не випадковість і все закономірно і логічно продумано кимось зверху. І це на 1 000 відсотків Бог.

– Як Ви зрозуміли, що закохалися?

– Це не можна пояснити словами. Хоча спробую. Після знайомства я поїхала у відпустку і відразу зрозуміла, що не можу без нього… Знаєш, відчуття таке ніби тобі щось заважає дихати, ти не можеш ані хвилини бути без нього, як без ковтка повітря, стан душі такий наче виростають крила і відривають всю від землі… На щастя таке зі мною трапилось…

– Чого б ніколи не пробачили?

– Зради. Колись мене зрадила подруга, з якою були надзвичайно довірливі стосунки. Причому жорстко, підло і підступно. Я викреслила цю людину із життя. Але не перестала вірити людям після цього.

– Діти не йдуть по Ваших стопах?

– Син здобув освіту юриста. А дочка планує вчитися на журналіста. І це моя вина, бо я завжди казала, що це найцікавіша професія у світі. Договорилася до того, що і діти моїх друзів пішли в журналістику.

«Намагаюся дарувати людям посмішки»



– Ви оптиміст?

– Шалений! Хоча на душі часто коти шкребуть. Буває погано, невесело. Але намагаюся дарувати людям посмішки, жартую, сміюсь, люблю анекдоти, піднімаю настрій іншим. Я, мабуть, ніколи не подорослішаю. Мені кажуть, що я і помру такою веселою. А чому сумувати? В житті і так багато проблем. Часом дивишся на людину – нібито і забезпечена, і «тачка», і будинок. А може їй так фігово на душі чи хтось образив… Я ніколи нікого не ображаю. А якщо хтось образився, то людина себе або накрутила, або не так сприйняла інформацію. Принаймні, я все кажу в очі. Ну погрожувала декому :))) Бачиш, ще й погрожую людям :))).

– Як контролюєте емоції?

– Не контролюю. Як їх можна контролювати? Я взагалі емоційна людина, легко завожусь.

– Як реагуєте на критику?

– Нормально, якщо критикує достойна людина і робить слушне зауваження. А буває просто паплюження і кидання… сама знаєш чого. А ти відмивайся як хочеш. Звичайно, людина яка тебе знає багато років ніколи в таке не повірить.

– Багато заздрісників?

– Читаючи Інтернет, роблю висновок, що так.

– Який ви керівник?

– Кажуть, що я добра змія, баба Яга просто ): Навіть одна журналістка говорила, що не працювала б зі мною навіть трьох днів : )

– Це хто?

– Ти, недавно.

– Не так я говорила :) Якщо серйозно?

– З одного боку жорсткий, але з іншого дуже м’який. Я не зла, не злопам’ятна. Можу накричати. Але ніколи не принижую підлеглих. Зву до себе в кабінет і роблю «взбучку».

– Доводилось звільняти людей?

– Так. Це дуже важко. Особливо, коли людина не розуміє, що не відповідає своїй посаді, що не можна робити роботу будь-як. «А навіщо їхати мені вночі і знімати? А що без нас не обійдуться? Я не поїду». І це говорить людина, яка ще немає сім’ї. Я ніколи таких дурних питань не задавала.

– Чула, що Ви ще й пишете детективи

– Пишу. Публікувала ряд – 5 чи 7. Хороші відгуки отримувала від людей. Планую їх видати. Там вся інформація взята з життя, всі ці персонажі є в реалії, тому, звичайно, використовую псевдоніми.

– Маєте якісь хобі?

– Обожнюю плавати. Вода для мене це сила. Якби у мене на роботі був басейн, то я б там жила.Колись врятувала дитину з води. Побачила що дівчинка тоне, дуже перелякалася, кинулася за нею і витягла. Прикол в тому, що маса людей була там в той час, і ніхто не відреагував. Це було трохи дико.

– Про що шкодуєте?

– Що наробила багато помилок. Десь не відчула ситуацію, легковажно сприйняла якусь людину, можливо, десь когось не захистила, хто потребував захисту.

– Яка найвища планка для Вас в кар’єрі?

– Піти щонайшвидше на пенсію. Але не так, як деякі керівники з образами чи злістю. Хочеться лишити хороший колектив, який запросить на свято, звернеться за порадою. Не бути ворогом для людей, які залишаться тут працювати.
Щасливе Рівне