Реквієм: 9 днів світлої пам'яті героїв Майдану

♦ ГРАНАТА

«Беркут» прив’язує до світлошумової гранати пляшку з бензином. Від вибуху утворюється кількаметрова вогняна куля, котра розливається невеличким палаючим озерцем. Звуковий удар надпотужний; здається, вибухнув балон із газом

Вибух стається біля барикади з боку Європейської площі, не дуже далеко від місця, де ми стоїмо натовпом переляканих зівак. Цього разу ніхто не постраждав. Юнаки на барикаді щось кричать і вимахують палицями. Гранати вибухають постійно по всьому периметру. Страшні, оглушливі. Таких раніше не було. Може, це саме ті посилені заряди, котрі терміново закупили в Росії одразу після Нового року. Мабуть, така може вбити, якщо впаде поруч. А здебільшого вони мають вбивати надію, мають з кожним вибухом гнати хвилю страху. Але хлопці на барикаді їх уже не лякаються.

Периметр стискається все одно.

Це — ніч з 18 на 19 лютого.

♦ ЖИТТЯ ОДНЕ

18-те, день. На перетині Садової та Інститутської горить міліцейська барикада з важкої техніки: дві вантажівки, трактор із краном. На кузові вантажівки ще не покритий полум’ям напис рожевою фарбою: «Життя одне — живи!» Поруч скромнішою білою «Схід і Захід разом». На колесі, що добряче палає по ободу, видно веселенькі різнокольорові візерунки. Це ті машини, які вчора розмалювали дівчата з художніх вишів. Малювали і посміхалися разом з ВВшниками, що стояли на кузовах.

На розі Інститутської і Шовковичної горить ще одна барикада, там її намагаються гасити: з боку ментів з брандспойту ллється наосліп потужний струмінь води. Вода розпилюється у повітрі, переливаючись веселкою. Сьогодні чудовий сонячний день.

♦ ТРЕНІК

Перед офісом Партії регіонів на Липській стоїть кордон «Беркуту». Перекриває вулицю не повністю, можна обійти. З офісу валить дим. Перед кордоном розпорошений, але доволі злий натовп протестувальників. Якийсь хлопчина у касці й бронежилеті втикає у землю велику сокиру, стоїть у небезпечних двох метрах перед кордоном і викрикує щось «Беркуту» в обличчя.

За «беркутами» — натовп молодиків у куртках із капюшонами, в спортивних костюмах, багато — з марлевими масками на обличчях. Дорослі, похмурі, міцні. До речі, чому їх досі називають «тітушками»? У цього слова надто лагідне звучання. Бандити, урла — точніше.

Біля офісу — пожежна машина. Кілька фотокореспондентів знімають, що відбувається. Підходить кілька урлабанів, раптом один із них — здоровань років 30, з південними рисами обличчя, у синьо-білому костюмі-»треніку», починає бити першого-ліпшого фотографа. «Я преса!» — кричить фотограф. — «Мені по х... преса, тут дім горить!» — відповідає тренік. До нього приєднуються його подільники, б’ють втрьох одного, з’являється ще кілька фотографів, і шпана відступає. Офіс продовжує горіти.

♦ ХОРОШІ

У Профспілках до мене підходить дівчина Даша, просить допомогти віднести респіратори на Інститутську. Поки чекаю її у медпункті на третьому поверсі, бригада медиків готується на передову. Енергійна молода пані роздає команди капральским голосом: «Так, одного з хірургії — на Грушу-4. Решта — на Грушу-1. Вперед, за нагородами! Але під кулі не лізьте».

Допомагаю Даші та ще Оксані нести мішок. Дотягуємо майже до рогу з Садовою, починаємо роздавати, коли починається атака «Беркуту». Всі тікають, і ми тікаємо. Потім повертаємося. У мішку марлеві маски і трохи респіраторів з клапанами. Розбирають, бо міліція постійно пускає газ.

Другий мішок, точніше, коробку несу сам. На коробці написано: «Респіратори (хороші)». Ставлю коробку на асфальт — народ розбирає мляво, бо багато хто вже має при собі. Можливо, комусь допомогло.

♦ СУРМАЧ

Боротьба за територію перетворюється на низку діаметрально протилежних спринтерських забігів: спочатку молодь з криками і прокльонами обрушує на ВВ і «бер кутню» зливу каміння, розбавляючи її коктейлями, потім менти переходять у наступ, і тоді всі тікають. Менти зупиняються, народ перегруповується і кидається в атаку. У цю мить з-за спин маніфестантів лунає сигнал до атаки на сурмі. Сурмач — дядько середніх років, трохи огрядний, як личить сурмачу. Ще є волинщик, сопілкар і гітарист. Вони грають поперемінно то Гімн України, то «Лента за лентою».

Композицію завершують вибухи гранат і стукіт по залізу. Київська поліфонія.

♦ ПЕРША КРОВ

Посеред Інститутської стоїть вусатий чоловік, і лікар ллє йому білу піну на закривавлену руку. Чоловік дякує і біжить битися, медик — далі лікувати. На землі лишається червоно-біла пляма.

У цей день і в наступний, і в день після нього було дуже, дуже багато крові. Запам’яталася саме ця.

♦ МАЛИЙ

Хлопчик 9-10 років тягне шматок залізного паркану на барикаду. На ньому саморобний бронежилет, окуляри проти газу, помаранчева каска. Смаглявий. Вочевидь, з ромів. Кинув залізяку на купу, пішов швиденько далі, туди, де гарячіше.

Через три дні бачив його на Хрещатику. Живого.

OT VINTA - НЕБЕСНІЙ СОТНІ "Балада про сіль"

♦ КРУЖКИ

18-те, день. Пані зі світлим волоссям, обличчя під марлевою маскою, стукає по стовпу двома емальованими кружками. Неподалік три жінки дуже інтелігентної зовнішності награють по стовпу якимись палицями. В усіх — відсторонено-рішучий вигляд. Стукають так, наче йдуть в атаку. Прицільно, чітко, спокійно.

♦ ВАННА

Каміння виколупують з бруківки всі, хто може і чим може. Закопчені самооборонці й на диво гарно одягнені жінки й чоловіки стоять ланцюжками і передають бруківку одне одному, несуть купками у наволочках і мішках, в одному місці насипають навіть у пластикову ванну. Потім, коли перед черговою барикадою накопичується достатня кількість каміння, хлопці розбирають його, натовпом мчать до міліцейської барикади і кидають. На другий бік летить просто злива бруківки, справжній каменепад, але результатів не видно — дим закриває все.

Ванна — рожевого кольору. Хороша дитяча ванночка.

♦ ПЕРЕПУСТКА

18-те, вечір. Аби потрапити в прес-центр Будинку профспілок, треба показати посвідчення журналіста, пройти на другий поверх, там за столом дівчина випише невеличкий папірець з шапкою «Штаб національного спротиву» і числом.

Ще вдень у прес-центрі повно людей. Коли засутеніло, я вчергове підійшов до дверей Профспілок — хлопці на вході ще сиділи, однак перепустки не питали. І ще до того, коли замість прес-центру за дверима на другому поверсі завелася димна чорнота, стала зрозуміло, що вже ніхто не спитає.

Свобода або смерть — це коли перепустка вже не потрібна.

♦ ШАНОВНІ ДІТИ

Вечір. З нашого боку — коктейлі і феєрверки. З їхнього — гранати і водомети. Вибухи майже безперервні. Починають спалахувати намети. Через натовп з криками «Дорогу! Дорогу!» біжать бригади медиків, несучи поранених.

Уже захоплені Грушевського, Український дім, Європейська площа. Барикада з боку Європейської раптом прогинається від сильного удару з другого боку, і в ту ж мить там щось сильно спалахує.

— Там два БТРи спалили — задоволено каже хтось через півгодини.

Зрештою, беруть і цю барикаду. І ту, що під мостиком. «Беркут» проривається зі сходів, що ведуть до Жовтневого. Наші палять шини. На Інститутську викочуються два водомети. Спочатку коктейлі до них не долітають. Потім дістають — один, другий, третій — по кузовах, потім по капотах, потім по гарматах. Водовозки відступають.

І над усім цим — голос влади у записі: «Шановні жінки і діти! Міліція просить вас покинути Майдан! Тут проводиться антитерористична операція!»

Щойно у прогалину між палаючими покришками вривається з десяток ментів зі щитами, як діти, радісно вигукуючи: «О! «Беркут»!» — кидаються на них і викидають за хвилину.

Близько другої наступ ментів зупиняється. Антитерористичний голос давно замовк. Шановні діти геть не шануються.

♦ 20-ТЕ, ЧЕТВЕР

Направду мало хто був там у цей ранок. Мало хто бачив, як знесилені хлопчиськи зі щитами й палицями кинулися на ще більш, як виявилося, знесилених, до того ж, деморалізованих ментів, як погнали їх світ за очі, погнали геть із Майдану, геть із Європейської, геть з Інститутської, погнали Януковича в небуття — і як їх у відповідь, від безсилля почали розстрілювати просто на вулиці...

Мені соромно, що мене там не було. Розумію, що це дурість — картати себе за те, що тебе там не було. Це був ранок перемоги. Страшний ранок, у який будь-хто міг залишитися на Майдані букетом квітів...

Рівненські школярі зняли відеофільм про Небесну Сотню

♦ МАЛОЛІТКА

22-ге, вдень, у Маріїнському парку, в таборі антимайдану просто вражаюче порожньо. Між величезними брезентовими наметами — купи речей. Видно, що тікали швидко. Уздовж паркану Маріїнського палацу — два ряди польових кухонь. Поряд з ними на асфальті — гори, гори, гори каші з тушонкою... То тут, то там — мішки з хлібом і сіллю... Ніколи не доводилося бачити стільки їжі, викинутої просто на землю.

Біля одного з наметів валяються малюнки і фотографії — регіональська контрпропаганда: малюнок радянського олімпійського ведмедика, карикатура на трьох лідерів опозиції у вигляді недоладного дракона з підписом: «Пламенный привет от артемовцев, майданутые!», але найпромовистіше — портрет Януковича олівцем та аквареллю, виконаний якимсь невідомим художником з усією можливою любов’ю. А ще олівцем — малюнок змії, що обвилася довкола перекинутого келиха з вином... Таке татуювання наносять у тюрмі малоліткам, котрих переводять у злодіїв. Готувався комусь наколоти? Мріяв про кар’єрне зростання?

♦ ВОЛЯ

З усіх споруд Межигір’я особливо огидно виглядає позолочено-лаковане убозтво з назвою «Галлеон». Обрисами нагадує старовинний корабель, стоїть на воді. Люд обходить його по вузенькій палубі на нижньому рівні, всередину не потрапляє, через двері й ілюмінатори бачить ту ж саму дурнувату позолоту.

Раптом один чоловік зупиняється і починає тягнути червону линву, що йде під воду з палуби. Під підбадьорливі вигуки: «Вітя, давай!» — витягає великий садок з кількома ще живими рибинами. Натовп одразу починає кричати: «Во-лю! Во-лю!» Чоловік відкриває садок, і риби на радість усім пливуть геть.

Чоловік спускає порожню клітку назад і, посміхаючись, каже:

— Я не Вітя. Я Тарас зі Львова.

♦ ТИША

Раптом у Києві настає тиша. Сонячна, прохолодна, з присмаком кіптяви й попелу...

І щойно вона настає, як постріли, котрих ти не чув, накриті тіла й калюжі крові, яких ти не бачив, з усього розмаху, одним беззаперечним фактом наздоганяють тебе і валять з ніг.

І геть немає відчуття перемоги, радості — лише бездонний колодязь, який не заповнити слізьми, і ця пісня, яку неможливо слухати:

Гей, пливе кача по Тисині,
Пливе кача по Тисині.
Мамко ж моя, не лай мені,
Мамко ж моя, не лай мені.
Гей, залаєш ми в злу
годину,
Залаєш ми в злу годину.
Сам не знаю де погину,
Сам не знаю де погину.
Гей, погину я в чужім
краю,
Погину я в чужім краю.
Хто ж ми буде брати яму?
Хто ж ми буде брати яму?
Гей, виберут ми чужі
люди,
Виберут ми чужі люди.
Ци не жаль ти, мамко,
буде?
Ци не жаль ти, мамко,
буде?
Гей, якби ж мені, синку,
не жаль?
Якби ж мені, синку,
не жаль?
Ти ж на моїм серцю лежав,
Ти ж на моїм серцю лежав.
Гей, пливе кача по Тисині,
Пливе кача в по Тисині.

Ми вільні. Ми вільні завдяки вам. Ми перемогли. Чуєте, хлопці й дівчата? Чуєте?