Рівненський маркетолог Павло Алексєвич: "Думали, що у Китаї нас зустрінуть гігантські роботи..." [+Фото]

Наші друзі проживають у Китаї вже більше року, працюють в Шанхаї. Загалом Китай не надто дорога країна, але в Пекіні та Шанхаї ціни все ж вищі, ніж у Києві. Збираючись у подорож, ми захопили лише найнеобхідніший мінімум речей та чималий запас карт пам’яті для фото-відео.



Думали, що нас зустрінуть гігантські роботи…

12 годин польоту, які нам довелося пережити, були складними – ми в цьому плані ще не підготовлені туристи. Але втома швидко нас «скосила», тому багато часу ми просто проспали. Шалене сонячне світло почало бити в ілюмінатор десь о п’ятій ранку. Бо ж на такій висоті схід сонця видно раніше і далі спати було неможливо. Решту часу до приземлення ми жваво обговорювали власні очікування від Китаю.
Аеропорт Пекіну наших очікувань не виправдав… Ми думали, що там нас зустрінуть гігантські роботи. Насправді ж відчуття було таке, ніби ми повернулися в Бориспіль.



Далі ж усе відбувалося дійсно по-китайськи. Перше, що нас вразило, – дорожні знаки з ієрогліфами. Як за 1 секунду водій може зрозуміти, що вони означають?!



Далі «слайди реальності» контрастно змінювались: старий дерев’яний одноповерховий будинок – 40-поверховий хмарочос, сучасний джип – рікша наче з минулого, автосалон престижного бренду – брудна вулична забігайлівка.



Ми спостерігали повну транспортну анархію…

Першим приємним враженням стали сотні велосипедів на китайських дорогах, де для них обладнана спеціальна смуга. Автомобілів у Пекіні теж неймовірно багато, але велосипедів, мабуть, в разів 10 більше. На велосипедах там їдуть і діти в школу, і бізнесмени в костюмах на роботу. Бачили навіть спеціальні велосипедні таксі зі штучно приробленими будками для пасажирів.



Та, незважаючи на всі переваги велосипедного руху, в Китаї ми спостерігали повну транспортну анархію. Склалось враження, що про світлофори тут вже давно забули. Водії не звертають уваги на пішоходів на дорозі. Тож за свою безпеку пішохід відповідає сам.

Жодну із замовлених страв ми не доїли…

В Пекіні за номер у хостелі ми платили близько 200 гривень за добу. Погода не сприяла прогулянкам – туман, дрібний дощ, тож ми зайшли в автентичну місцеву кафешку пообідати. Але… жодну із замовлених страв ми не доїли — все було досить специфічне (коров’ячі тельбухи, якісь щупальця).





У Пекіні ми встигли відвідати олімпійський стадіон, басейн, музей нефриту, музей шовку, були на дегустації чаю та в Забороненому палаці (резиденція імператора). Звичайно ж, виходили пішки на Велику китайську стіну, хоча через туман далі ніж на 300 метрів нічого не було видно. Обов’язковим пунктом програми в Пекіні було куштування качки по-пекінські. Хоча там же в центрі міста скуштували і екзотичної їжі – скорпіонів, смажених каштанів та інших «делікатесів».

Телевізори, зарядки для телефонів, Wi-Fi – у потязі…

Із Пекіну в Шанхай ми їхали потягом зі швидкістю понад 300 кілометрів. Сервіс потяга перевершив навіть сервіс у літаку: телевізори, зарядки для телефонів, Wi-Fi, зручні крісла. І здавалось, що вражень від Пекіну нам вже достатньо, й Шанхай нас нічим не здивує. Але… Спершу ми чекали таксі з вокзалу в черзі десь із 300 людей. Але посадка в таксі відбувалася дуже цивілізовано, оперативно та по-військовому чітко. Розповідь про китайське таксі може претендувати на окрему статтю. Тому скажу лише, що тільки в Шанхаї таксистів понад 400 000, а проїзд коштує надзвичайно дешево – в середньому ми платили біля 20 гривень за поїздку.
Що цікавого ми бачили в Шанхаї? Багатоповерхові хмарочоси, буддистські храми, океанаріум, Музей науки… і брендові магазини, там їх безліч. Але ціни дуже високі, далеко не всім мешканцям Китаю по кишені. Тож люди, як на мене, одягаються там сіро й надто буденно. Лише зрідка моя дружина як дизайнер помічала когось, вбраного цікаво та оригінально.





Засмага — ознака нижчої верстви населення…

Наприкінці подорожі ми на 3 дні полетіли на курортний острів Хайнаннь. Його ще називають китайськими Гаваями, бо клімат дуже схожий. Це вже зовсім інший Китай. Там можна купити свіжий кокос прямо на вулиці (вартість близько 10 грн), скуштувати екзотичних фруктів та морських делікатесів. Несподіваним відкриттям було те, що китайці майже не засмагають та взагалі не дуже полюбляють морський відпочинок. Бо бліда шкіра у них вважається вишуканою та аристократичною, а засмага — ознака нижчої верстви населення. Пляжі ж там дуже добре облаштовані – чистий пісок, на узбережжі усюди встановлені туалети та души.

На жаль, ми не мали часу відвідати сільські місцевості, промислові райони та міста-фабрики. Але, можливо, це і на краще – в наших спогадах лишився специфічний урбаністичний Китай. І ми вже маємо привід повернутись ще раз у цю екзотичну країну.