Після розмови з батьком на душі в Івана полегшало… Ні, він не збирався лякати рідних тим, що знаходиться за крок до смерті. Просто хотів попрощатися… мовчки. Просто думав, що до ранку не доживе, що це його останній бій.

«Ми зайняли стратегічну висотку досить швидко. За часів Другої світової війни, як розповідають підручники з історії, війська брали її протягом декількох діб, — згадує хлопець з гордістю. — Наш танк чекав на допомогу. Ми застрягли і, як мені тоді здавалося, надовго. Навіднику і механіку я дав відпочити. Понад добу вони не спали, тому були вкрай виснажені. Я вів спостереження, як раптом почув свист кулі біля скроні… снайперської кулі… Постійним монотонним обстрілом стрілець застерігав мене від необачних рухів. Здавалося, що він так само, як і ми, чекав на допомогу. Це була така собі гра — хто кого. Я чітко розумів: з хвилини на хвилину мене і моїх підлеглих може накрити ворожа артилерія. Навідник прокинувся. Заспаний, він різко підскочив на коліна, як раптом у нього над головою просвистіла куля. «Сховай голову, — кричу йому, — ми на прицілі!» Переляканий, плутаючи реальність зі сном, він ледве не відправився на той світ…»

На щастя, допомога тоді прибула вчасно, терористи відступили. Але спогади про той випадок закоренилися в пам’яті Івана надовго. Він думав, що тоді зазирнув в очі смерті, не здогадуючись, що ще більша небезпека чатує на нього попереду…

Враження Андрія Макаревича від подорожі на Схід України

…Старший лейтенант Іван Г. проходив службу у 24-й окремій механізованій бригаді, коли його підрозділ направили в зону проведення АТО. Життєрадісний, сміливий танкіст, попри молодий вік, вже зазнав всі жахи війни.

Набутий у зоні АТО досвід Іван вважає найціннішим, але й найболючішим. Яскраво перед очами стоїть, як прагнули жити ті, хто вже пішов за обрій. До противника спочатку хлопець відчував жаль, адже «всі живі й під небом ходимо», але згодом раною в серці залишилось дещо інше…

Бойцы николаевской 79-й бригады возьмут под опеку новорожденного сына погибшего боевого товарища

«…Згадую, як наш танковий взвод передали на підсилення роти піхотинців. Ми переходили річку Сіверський Донець. Вони — вплав, ми прикривали на машинах. Була велика течія, дуже важко… Я допомагав змученим бійцям вибратись на берег. Серед них був їхній комбат підполковник Валерій Л. Ледь живий, змучений, він промовив захриплим голосом: «Своїх у біді не кидають, еге ж?… Дякую тобі, старлею…» А дві години по тому, після запеклого бою, я побачив його та його бійців мертвими. Відтоді жалю до ворога більше не маю…»

Війна заплутує долі, думки… Та як би воно не було, Іван завжди налаштовує себе на краще. Всім дуже хочеться миру, але доки кулі свистять, є ще робота для справжніх чоловіків.

«На початку липня ми здійснювали марш, проводили зачистку місцевості поблизу міста Сіверськ. Я завжди йду першим у колоні, так було і того разу. Ми розосередились… Я поставив сержантам завдання на оборону. Бачу — від міста до нас наближається машина. Сержант, який знаходився поряд зі мною, зняв зброю із запобіжника і прицілився. Ми зачаїлися, аби завдати раптовий удар. Водій машини наче відчув щось недобре, почав різко гальмувати… Вистрибнувши з машини, почав тікати до своїх. Ми відкрили стрільбу. У відповідь з ворожого блокпоста по наших танках почалась стрільба з АГС та РПГ. Першими ж пострілами терористи накрили вогнем і свою машину, напевно, знищуючи докази. Цей бій тривав майже годину. Ми всліпу, вони всліпу… Без результатів. Я прийняв рішення йти в обхід і знищити блокпост противника з флангу. Направляючи машину із засідки, я ризикував, але виходу не було… Треба було йти «ва-банк». У тилу ворога машину атакували… Вогонь, вибух, кров…» — розповідає Іван про обставини поранення.

Від вибуху гранати весь його екіпаж сильно постраждав. Отримавши тяжкі поранення, через шок чоловік спочатку біль не відчував, згодом знепритомнів…

Нині хоробрий танкіст вже переніс кілька операцій, йому зробили пересадку шкіри. Поранений, але незламний духом, Іван знову рветься в бій.

«Я вилікуюсь і повернусь обов’язково. Там наші хлопці… Інакше і бути не може. Своїх у біді не кидають…»