Патрулювання з «Беркутом»: п’яний екс-міліціонер, ігроман-дебошир, бійка [Частина 2]

Нічне патрулювання з «беркутом»: бійка з хворою дівчиною, елітний квартал, п’яні військові [Частина 1]


Єдина дівчина в роті «беркуту» — психолог

Приїжджаємо на базу. По подвір’ю ходять "беркутівці", які сьогодні не на службі.

— Це часом не ви до нас у Львів на Євро-2012 приїжджали? — запитують хлопці.

— Часом я )))

— Ходи, заведем тебе до психолога на каву, — кажуть мені і ведуть в гуртожиток.

Заходимо в кабінет до психолога. Мене зустрічає молода дівчина в міліцейській формі.

— Я Лєна, психолог, — представляється вона.

— Я Таня, журналіст. Дуже приємно!

— Сідай, пригощайся, — Олена ставить на стіл каву з печивом, а я роздивляюся кабінет.

— Можна я тут пофоткаю?

— Звичайно, фотографуй.

— Ой, яка прикольна штучка, — дивлюсь на «планшет» з піском, граблями і різними дрібницями. — Це щоб нерви заспокоювати?



— Це хлопці тут «малюють». Можна обмалювати свою проблему, щоб легше стало. Ось уже кожен щось своє накидав сюди: гільзи, камінець бурштину… Стіни, до речі, теж мені "беркутівці" розмалювали.

— Ого, як гарно. Талановиті. Ти одна дівчина в "Беркуті"? — запитую, граючись грабельками

— Була ще кадровичка, але тепер я одна залишилась. Взагалі я марила цим підрозділом. Як тільки з’явилася тут вакансія, то зразу сюди перевелася!

— Круто: одна в чоловічому колективі.

— Я дуже люблю своїх хлопців. Знаю їхні сім’ї. Вони мені - як рідні всі.

— Приходять до тебе поплакатись?

— Ну не скажу, що поплакатись, але приходять поговорити про життя. Я повинна щодня їх всіх бачити, дивитися, в якому вони стані. Бо у випадку якогось зальоту питання зразу до психолога, що недодивилася.

— Ти з 9 до 18 працюєш? — дивлюся на годинник, що уже робочий день закінчився.

Рятувати ногу, наштрикнуту на металевий штир, медикам Рівного допомагали рятувальники

— Я сьогодні відповідальна в наряді, тому на добовому чергуванні.

— Їздиш на виклики з ними?

— Взагалі так. Але сьогодні Антон за старшого в наряді, то я спокійна, він чудово справляється.

— У вас всі хлопці на війні були?

— Всі ті, хто працює давно. Торік багато молоденьких набрали, то їх не відправляли.

— Як вони переживають цю війну? Мені здається, що міліціонерам легше, бо вони підготовлені.

"Морквакіт": екс-кандидат у мери Рівного викопав у себе на грядці дивний овоч (+ФОТО)

— Звичайно. Вони і тут звикли завжди працювати в екстремальних умовах, тому з моральною і фізичною підготовкою у них все добре. От цивільним складніше: невідомо ще які у кого проблеми повилазять з часом.

— Як їм тепер створювати сім’ї з покаліченою психікою?

— Створювати? А уяви, як повертатися в сім’ї. Багато хто повертається і не може уже пристосуватися до звичайного життя. Просто іншою людиною повертається. Дехто уже не може тут жити, бо з’являється адреналінозалежність. Тому, коли закінчиться ця війна, вони шукатимуть собі такі «адреналінові» місця. Можливо, інші війни по світу. А ще багато проблем проявляться з часом. Буває, що нормальна людина приїжджає, а за кілька років лише «вилазять» наслідки.

— Це страшне… Ти лише з "Беркутом" працюєш чи і з цивільними людьми на викликах?

— В основному з "Беркутом". Але часом буває, що викликають наряд і просять, щоб обов’язково був психолог.

— Які виклики запам’яталися?

— От нещодавно міну знайшли на ринку «Дикого» біля рейок. Мене вразила просто безпечність наших людей. Приїжджаєш, розказуєш, що «люди, тут міна, невідомо ще яка, розійдіться». Нє! Вони стоять там торгують до 15:00 і ні на хвилину раніше не підуть, яка міна!.. А поруч їздить машина, щось риє. Дивує така безпечність наших людей.

Нашу розмову перебивають хлопці, зайшовши до кабінету.

— Поїхали. Маємо, виклик. Лєна, їдеш?

— Їдем, прокатаюся.

— А що там? — запитую.

— «Сімейники» (сімейний скандал, - авт..)

«Вона його весь день поїла, а ввечері пива не дала»

На вулиці вже стемніло. Знаходимо потрібний будинок і під’їзд. У під’їзді домофон. Натискаємо номер квартири.

— Добрий вечір! Міліцію викликали? — питають "беркутівці" в домофон, який одразу вимикається і ніхто не відчиняє.

— До дверей підійшов явно не той, хто викликав, — каже Антон і звертається до чоловіків, які сидять поруч на лавочці. — У вас є ключ? Відкрийте, будь ласка.

Нам відкривають. Темним під’їздом піднімаємось до потрібної квартири. Там уже двері відчиняють без проблем.

Старенька бабця впускає нас в помешкання. В однокімнатній квартирі на розкиданому ліжку перед телевізором сидить жінка років 45-ти, поруч на кріслі - нетверезий чоловік.

— Що у вас сталося? — запитуєм.

— Он, — схлипуючи, киває старенька на нетверезого чоловіка, — життя від нього нема!

— Хто він вам?

— Син!

— Ясно. Іди сюди, — хлопці виводять чоловіка в коридор.

— Чоловіче, чого буяниш? — запитує Лєна.

— Хто буянить? Я нармальний! Це вони! О…добрий…вечір дєвушкі…гик… Я футбол хочу подивиться, а вони мені пива купить не хочуть.

— Футбол закінчився уже. А чого вони вам мають пиво купляти?

— Ну…бо…тооого шо…..

— Візьміть свої гроші і сходіть купіть.

— У мене нема! Вони не дають!

— Чого вони мають вам давати? Свої візьміть.

— Ну так…нема в мене…

— Ви десь працюєте?

— Нє…

— Чого?

— Я міліціонер. Бивший. Вигнали.

— Де працювали?

— На опорному на Льонокомбінаті.

— У мене донька хвора! — плаче старенька і показує на гору розкиданих ліків. — На таблетках сидить! Інвалід. Їй завтра рано вставати, а він ходить тут і трєбує на пиво.

— А до цього за що він пив?

— Так я давала…, — каже мати скрізь сльози.

— Він з вами проживає?

— Ні, він в селі. Має там «якусь». Не працюють ніде, п’ють, гроші трєбують. Ще й її содержим.

— Часто приїжджає?

— Рідко, але як приїжджає, то постійно отаке.

Антон з старенькою йдуть на кухню писати заяву, чоловіка ведуть до авто і садять у клітку. Ми з Лєною виходимо до автомобіля. Чоловік у клітці буянить, кричить, вимагає терміново «підкинути» його до магазину, криє нас всіма відомими матюками.

— У мене щас "бєлочка" почнеться і я вам здєлаю! — погрожує чоловік.

— Нема в тебе ще "бєлочки", заспокойся.

— І куди його тепер? На три години тільки можна затримати.

— Повезем зараз на освідчення, а потім в міськвідділ. Принаймні, протверезиться

— Звичайно, вона (мати, - авт..) його весь день поїла, а ввечері пива не дала. Дивні люди. Він весь день собі пив на їхні гроші, під вечір алкоголь виходить, труби горять, голова болить, а вони перестали гроші давати. То хто таке робить? — говорить Олена.

— А що їм залишалося?

— Та з цією сім’єю зрозуміло все, — аналізує Лєна. — Дивися, вони (мати і донька, - авт.. ) живуть у своєму світі, де йому місця немає. Донька хвора, мати її шкодує. Вони не розуміють, що він теж хворий і його лікувати треба, а не поїти. А вони сплавили його в село, куди подалі, бо так було легше всього. Він там знайшов таку ж, як сам, і п’ють собі і виходу не бачать. А насправді його і зараз можна було б врятувати. Він ще не геть пропащий. Знайшлась би якась нормальна жінка і витягла б його.

— Так, а яка нормальна жінка його отакого підбере? Це уже замкнуте коло виходить.

Під’їжджаємо до наркодиспансеру. Чоловіка виводять з клітки, на вулиці він продовжує обурюватись, звертаючись "беркутівця". Ми з Лєною чекаємо в авто. Освідчивши, чоловіка «пакують» назад, і їдемо до міськвідділу.

— Прикиньте, дєвки, а він багатьох наших знає. Говорить, шо мєнт, — каже водій.

— Ну так сказав же, що «колєга». На «льоніку» десь на опрному працював, — говорить Олена. — А чому спився?

— Розказує, що влюбився. Влюбився неудачно, бухать почав. І так воно і пішло…

— Бачиш, хлопці вже його розговорили, він заспокоївся, розказує уже і не скаче.

— Мене завжди дивувало, як можуть спиватися менти і лікарі, — говорю. — Це ж люди, які знають до чого ці п’янки призводять, то ж постійно мають справу з отакими. І все одно п’ють…

— Є таке поняття, як професійна деформація, — каже Лєна. — Тому у багатьох така проблема.

«Бізнес мав. Все програв: машини, кіоски…»

Завозимо чоловіка до міськвідділу. Він уже не буянить, сидить спокійно на лавочці в холі. Антон заповняє папери, поруч стоїть дівчина з патрульної поліції і щось пише. Біля неї ще один нетверезий чоловік щось намагається їй пояснити. А з кімнати прийому громадян лунають істеричні крики якоїсь жінки. Час від часу звідти вибігає поліцейський з патрульної і відкрикується до жінки.

— Та хай би у вас таке дома творилося! Я би на вас подивилася! – лунає жіночий голос з кабінету

— Жінко, перестаньте кричати! — кричить у відповідь полісмен.

— От подивіться на неї, вона ж неадекватна! Я нормальний, — «підгавкує» нетверезий чоловік.

Я здивовано дивлюся на цю метушню, але не хочу встрявати. Полісмен криками погрожує жінці скласти на неї протокол за неадекватну поведінку.

— Що там робиться? — питаю в "беркутівців".

— Ай, ну їх.

— Ненормальна якась. Але чого той поліцейський на неї верещить?

— Хай самі розбираються, поїхали.

Ми з Лєною виходимо на вулицю і чекаємо Антона. За нами виходить жіночка, яка кричала, уважно придивляється до нас і починає розмову:

— Ох, дівчата… Але й у вас робота: з отакими от (натякає на нетверезих дебоширів, - авт..) справу мати постійно.

— Хтось має її робити, — відповідає Лєна по дорозі до машини, Антон уже йде слідом за нами.

— Але знаєте шо? Знаєте, шо я вам скажу? — жінка не відстає. — Не в обіду вам… Але стару міліцію принаймні боялися! А вас... — приречено махає рукою.

— Що-що? — Антон прислухається до розмови. — Яку стару міліцію? Дивіться, що у мене на формі написано? — показує напис «міліція».

— Ой, — жінка раптом оживає. — Так ви «колишні»?

— Ну да.

— Хлопчики і дівчатка, рідненькі, куди ви їдете? Може ви мене підкинете додому, пізно вже! — на годиннику давно перевалило за північ.

— Сідайте, підвеземо! — Антон запрошує до авто. — Куди вам?

— Дай Бог вам здоров’я! Висадіть мене за мостом в районі пивзаводу.

— А що у вас сталося? — запитую дорогою.

— Та син… Ігроман.

— Як прізвище сина? — запитує Антон. Жінка називає прізвище.

— Аааа. Так я його знаю! Постійний клієнт тут! Я ще як в ППСі був, то постійно його «тягали»! Троє з ним ледве справлялися!

— Нормально колись жили, — розповідає жінка. — Працював, бізнес мав. Потім грати почав. Все програв: машини, кіоски… І що вже тільки не робили, нічого не помагає. А як гроші закінчуються, то мерву починає робити!

— А чого ж ви там так кричали в міськвідділі? — питаю.

— Викликала міліцію. Приїхали. Він (син. – авт..) сів: «Я нічого не робив, я нормальний, а вона неадекватна якась визвала…» А поліцейські стали, дивляться: ну не робив нічого, то ми поїхали. Я:"Почекайте: як поїхали? Він же зараз знов почне лізти до мене битися?" Не хотіли навіть слухати, Ледве вмовила. Заїхали у міськвідділ, а там знов…

Довозимо жінку додому, вона бажає нам здоров’я і виходить.

— То ж адекватна тьотка, — кажу. — Як можна було її довести до такої істерики? Я вже там думала, що то психічна хвора якась!

— Ото спитай.

— Жах!

Повертаємось на базу, хлопці йдуть відпочивати, а ми з Лєною - до неї їсти чорниці і дивитися кіно. До нас приєднується один з "беркутівців". Під фон фільму продовжую розпитувати Лєну про її роботу.

— А ти проводиш їм якісь тести?

— Звичайно, постійно проводжу тестування всякі.

— А протестуй мене якось!

— О, хай кактус намалює! — підтримує "беркутівець" і дає мені аркуш формату А4. — Малюй кактус.

— Просто кактус?

— Просто кактус у довільній формі, — каже Лєна.

Малюю кактус.

— Так піде? — питаю, показуючи щось незрозуміле.

— На кактус не дуже схоже, — сміється "беркутівець" і теж малює.

— Нормальний кактус, — дивиться Лєна. — Ну що про тебе можна сказати? Самооцінка адекватна: не занижена і не завищена, бо малюнок по центру аркуша. Присутня агресія, направлена назовні. Але така конструктивна агресія, бо квіточки намалювала. Жіночність і потреба в сім’ї, бо кактус в горщику.

— Давай я ще його розмалюю, — каже "беркутівець".

— Залиш у спокої її кактуса, свій маєш, от і розмальовуй! — сміється психолог.

— Розважаєтесь? — заходить Антон. — Поїхали! У міськвідділі потрібна допомога. Просять двох понятих знайти. Он одну маємо (вказує на мене, - авт..)

— А їй можна бути понятою? — питає Лєна.

— Так я сто раз була колись, нормально.

— Ну то поїхали.

— Зараз по дорозі ще когось підберем.

— І де ви збираєтесь найти понятих о другій ночі?

— Не боїсь! Зараз найдем! – сміються хлопці.

Під’їжджаємо до однієї з забігайлівок на автовокзалі. На вулиці тусується безліч народу, половина з яких - зовсім діти. Антон виходить на пошуки понятих і за кілька хвилин повертається з двома дівчатами.

— Так швидко?

— Та то знайомі мої! — говорить Антон. — Ви мені скажіть, дівчата, що ви робите вночі біля цього гадючника?

— Та то ми так…, — виправдовуються майбутні поняті. — Повз проходили просто!

— Ну так, звичайно, «поруч стояли», — підколюєм.

Приїхавши у міськвідділ, виявили, що понятих шукали для того ж ігромана, якого доставили патрульні кілька годин тому.

— Він ще тут? — питаю.

— Так оформити не можем, понятих нема, — відповідають поліцейські в міськвідділі.

— А чому ви його оформляєте? А де ті, які доставляли?

— Поїхали давно, — відповідають поліцейські, — а його тут залишили. Але добре, що поїхали, то, принаймні, зараз самі все зробим, а не переробляти потім будем.

— О! Гик, з понятими приїхали, — говорить затриманий чоловік, і починає «умнічати». — Дівчата, а вас попередили, що ви можете відмовитися?

— Попередили, звичайно, — відповідає дівчина-понята.

— Я цей весь «бєспрєдєл» оскаржу в прокуратурі і будете в мене тоже бігати по прокуратурах.

— Це прекрасно! — кажу. — Я люблю прокуратуру. Давно на каву не заходила )))

Поки підписуємо папери, виходить чоловік, якого ми доставляли минулого разу. Його три години затримання практично минули.

— Ви мене тойво..вибачайте хлопці…єслі шо…

— Йди вже додому! – відповідають "беркутівці". — І не бушуй більше, добре?

Чоловік з опущеною головою шкандибає додому, а ми підвозимо дівчат до кафе, де вони зібралися відпочивати.

— Дякуємо, що підвезли, — говорять дівчата.

— І вам дякуємо, гарно вам відпочити! — прощаються "беркутівці".

— А вам гарної ночі! — кажуть нам вслід.

— Ааааа, вони побажали нам гарної ночі!!! — сміюся, бо знаю, що бажати приємного чергування чи гарної ночі в поліцейських вважається поганою прикметою.

— Так, вертайте їх назад, — "беркутівці" теж сміються.

— Зате тепер зможемо перевірити, чи справджується прикмета! — радію.

І справді, не встигли ми повернутися на базу, як пролунав черговий виклик: бійка біля кафе. Біля того самого «гадючника», де ми знайшли дівчат-понятих. Коли ми приїхали на місце події, там уже був наряд патрульних поліцейських.

— О, а їх теж викликали?

— А хто їх знає. Зараз розберемося.

Але патрульні поліцейські уже розбиралися, тому ми просто стояли поруч і спостерігали. Виявилось, що це моніторингова служба проїжджала повз, побачила бійку і вирішила втрутитися. Нетверезі дівчата намагалися зв’язати до купи кілька слів і пояснити, хто кого, куди і за що, паралельно витираючи кров з обличчя якихось хлопців.

— Вони драку устроїли, повтікали уже десь! А ми нічо не робили! Отдихали просто!

Ті, які влаштували бійку, спочатку стояли за рогом кафе і дивилися на поліцейських, але як тільки до них спробували підійти, вони кинулися втікати: перескочили через паркан 12-ї школи і зникли у темряві. Ми з Лєною і "беркутівцем"-водієм заскочили в авто. Двоє "беркутівців" обережно пішли пішки прочісувати територію школи. Патрульна поліція поїхала в об’їзд, а ми за ними. Потрібно було їх оточити з іншого боку і вигнати назад. Але раптом патрульне авто, що їхало перед нами повернуло кудись в іншу сторону.

— Вони нормальні? Куди вони поїхали? — говорить водій. — Вони мали звернути на сусідню вулицю. Кого ми де тепер найдем?

Зробивши коло, підібрали своїх товаришів і стали за рогом того ж кафе.

— Може, ще прийдуть, — каже "беркутівець".

— Ага, дочекаєшся, — відповідає напарник.

— А це ще що таке? — Антон показує на нетверезого чоловіка, який за два кроки біля нашого авто розстібає штани… — Ей! Тобі що, туалетів не вистачає, — Антон виходить з авто і проганяє чоловіка. – Ану геть звідси!

Ми в авто сміємося.

— Ну, ви таке бачили! Це ж яким треба бути п'яним, щоб не звернути увагу на авто з мигалками! Ще б куди вийшов! Невже туалета в кафе нема? Чи вже в б в кущах сховався чи шо! Ні, на дорогу треба було вийти.

— Тож європейці, а що! ))))

Ще трохи поїздивши вулицями, під ранок повертаємось на базу. До кінця зміни залишається кілька годин, ми з Оленою якраз встигаємо додивитися кіно. Фотографуємось на пам’ять біля авто і хлопці завозять мене додому відсипатися. Традиційно не прощаємось.



Нічне патрулювання з «беркутом»: бійка з хворою дівчиною, елітний квартал, п’яні військові [Частина 1]