23.08.2016, 21:40

25: творці Незалежності. Любомир Гладун: «У нас не вистачає рішучості»

Герой інтерв’ю — відомий у Рівному громадський та політичний діяч, науковець. Він був одним із тих, хто безпосередньо став учасником становлення української незалежності.
Про історію становлення незалежної України, минуле й сьогодення була наша розмова з паном Любомиром.

- Виповнюється 25 років незалежності України. Як ви оцінюєте цей час?

- За цей час багато що було зроблено, багато що не встигли зробити. Головне, що вдалося – це втримати незалежність. Початком незалежності України я вважаю вибори 1990 року. Тоді у міській раді було 180 депутатів. І саме у той час вдалося створити «Демократичний блок», до якого увійшло близько 70 депутатів і який очолив я. Також у цей час утворилася «Асоціація демократичних рад», куди увійшли представники місцевих рад Західної України. На зібранні, яке відбувалося у Новоград-Волинському, ми ухвалили звернення на підтримку протесту молоді - «Революції на граніті». Свідоме українське студентство тоді протестувало проти політики Віталія Масола – голови Ради міністрів УРСР. Разом зі мною це звернення на підтримку протестної молоді підписали: В`ячеслав Чорновіл, Степан Хмара, Лариса Скорик, Іван Заєць, Михайло та Микола Горині й інші. Цікаво, що коли зачитали це звернення на сесії Верховної Ради України 23 жовтня 1990 року, Віталій Масол подав у відставку.

- Ви згадали імена відомих українських громадських і політичних діячів, яких ви знали. Якими вони вам запам`яталися?


- Головна риса згаданих відомих громадсько-політичних діячів, яка залишилася у моїх спогадах – це рішучість, ці люди були дуже рішучими. І, як показала історія, тоді потрібно було бути саме таким для блага України. Однією із дуже рішучих подій був багатотисячний мітинг, який зібрався з вимогою внести український прапор до Верховної Ради. І нам вдалося цього домогтися. Я був серед тих, хто тоді увійшов до будинку Верховної Ради, оскільки відповідав за безпеку цього заходу й я йшов поруч з начальником міліції. Після цього, у мене виникло відчуття, що уже немає дороги назад — ми мусимо вибороти незалежність України.

У Рівному доводилося протистояти великому спротиву. Іноді у 1990 році сесія міської ради тривала протягом місяця: представники компартії разом з ще кількома депутатами не з`являлися на засідання. Але саме у той час ми проголосували за Акт щодо невиконання рішень влади, які суперечать інтересам українського народу. Коли я як представник «Демократичного блоку» прочитав проект цього акту, то прокурор, який тоді був присутній на сесії, пообіцяв посадити мене в тюрму.

У той час було складно працювати. Багато членів міськвиконкому не мали досвіду подібної роботи, а часто і не мали бажання. Коли ухвалили склад міськвиконкому в 1990 році, то попередні працівники звільнилися й повиносили меблі з кабінетів. Голова тодішнього міськвиконкому Іван Федів прийшов у кабінет, де навіть телефонного довідника не було. Та саме у той час сформувався принцип надання субсидій у Рівному. Це сталося великою мірою завдяки роботі Олексія Наглюка, який очолював управління субсидій. Він організував навколо себе ініціативних людей, які почали надавати субсидії населенню.

- Виходить, що цей період був часом піднесення, який, схоже, поволі минув. Що змінилося?

- Нам не вистачило далі тієї рішучості, яка була на зорі української незалежності. Через це зараз в Україні і точиться війна, адже українські політики не займають принципової позиції. Зокрема, ми не намагаємося захищати нашу рідну, українську мову. У 1990-х роках Рівне було єдиним обласним містом, де припинили викладати російську мову, обласна «Просвіта», яку я на той час очолював, домоглася закриття російського класу. І після цього відразу стався скандал: нам доводилося відповідати на запити Президента України, Президента Росії, запити з ООН. І ми тоді вистояли. Але! Не можна сказати, що у Рівному, як і по всій Україні, утискають російську мову. Просто ми принципово відстояли право розмовляти українською мовою. А зараз і народні депутати розмовляють російською. Ми занадто нерішучі у своїй політиці. І часто це через роздрібненість, через відсутність цілісної політики. В Україні зараз немає партій, які б дотримувалися цілісної програми, чітких ідей: кожного разу приходять нові партії, нові політики із новими обіцянками. Багато партій і блоків створюються як бренд. Дуже жаль, що свого часу не запровадили 9-ти відсотковий бар`єр на виборах для партій, тоді б вони більш ретельніше після перемоги на виборах ставилися до виконання своїх обіцянок, бо їх у Верховній раді було б менше – як у розвинутих країнах, де часто є всього одна-дві партії, які постійно конкурують між собою й змагаються за кожного виборця, а тому намагаються дотриматися своїх передвиборчих програм.

Навіть у Рівненській міській раді можна це спостерігати — кожного скликання приходять нові депутати і прикро, що молоді серед них надзвичайно мало. З минулого скликання із наймолодших у міській раді залишився лише Олександр Курсик. І той пройшов завдяки «Батьківщині». А де інші? У нещодавніх виборах мера Рівного молоді люди фактично не брали участь: не було кандидатів, нікого активісти не підтримували. Молоді люди не бачать перспективи у політиці, не розуміють як можуть реалізувати себе у цій діяльності.

- Як викладач ви працюєте з молоддю і знаєте про проблеми молодих. Як ви оцінюєте молодіжну політику України?

- Загалом, Україна зараз втрачає молодь, яка виїжджає масово за кордон. А це українська еліта. Для того, щоб цьому запобігти, Україна повинна запровадити програму допомоги молоді, особливо заохочувати молодь навчатися, а в майбутньому спонукати талановитих і здібних молодих людей займатися наукою. Але нині ні вимоги до науковців, ні сучасний стан науки цьому не сприяють. Наприклад, реформа освіти спричинила до того, що невідомо для чого стали жорсткішими вимоги для отримання наукового ступеню: кандидат наук, для прикладу, повинен засвідчити високе знання англійської мови. Для чого? Якщо перед цим він чотири роки вже учив іноземну мову, а також здавав екзамени з іноземної мови. Також потрібно мати певну кількість публікацій у журналах, які входять до рейтингу наукометричних видань. Іноді публікація у таких виданнях може коштувати щонайменше 150-200 доларів, а то і 1 500 доларів. Де молодій людині взяти такі гроші? Також щоб отримати ступінь доцента потрібно 10 років напруженої роботи, а в результаті науковець може отримувати 200 доларів зарпалатні у місяць. Хто погодиться стільки часу для цього працювати? Мені як викладачу доводиться спостерігати як здібні молоді люди перестають учитися, перестають старатися, оскільки не бачать свого майбутнього у науці. До того ж, у нас немає належної наукової бази: немає оснащення для дослідів. Для мене як викладача математики мінімально потрібна дошка, крейда, підручники. А інші галузі науки опинилися у плачевному стані, адже студенти не можуть бачити на власні очі різноманітні досліди, оскільки для цього немає належного оснащення. Науковці, які займаються технічними науками, повинні експериментувати – результати їх роботи мусять тестуватися у реальних умовах, на підприємствах, мають на практиці розроблятися нові методики виробництва, проводитися досліди. Наука повинна бути скрізь. А фактично у нас зараз можуть бути лише «кабінетні» вчені, які займаються лише теорією. Та й тих стало менше: за останні 10 років у нашому місті захистилися двоє кандидатів фізико-математичних наук: 1 – механік та 1 математик. Талановиті, які могли б зробити вклад у науку, виїжджають за кордон й роблять кар`єру там або просто погоджуються робити будь-яку роботу, адже вона оплачується вище, ніж в Україні. За кордоном велику увагу приділяють молоді. У моєї знайомої донька поїхала вчитися у США, довго готувалася й вступила до тамтешнього ВУЗу. Після цього, її батькам мер міста, де навчатиметься їхня донька, прислав подяку. От яка увага до молоді. А в Україні молоддю ніхто не опікується.

- А як ви оцінюєте інші реформи в Україні? Зараз відбувається адміністративна реформу. Чути голоси про потребу федералізації.

- Ідея федералізації України взагалі звучить смішно. Адже Україна – цілісна, вона не складається з частин, які мають іншу культуру якою, скажімо, свого часу була Югославія. Тому федералізація – це не шлях України. Щодо адміністративної реформи, то багато людей їй не довіряють. Коли я був депутатом міської ради, під час минулого скликання, то ми прийняли звернення до інших місцевих громад з пропозицією приєднатися до Рівного. Здавалося б, дуже заманлива пропозиція: більший місцевий бюджет, більш розвинена інфраструктура, більні можливості для розвитку. Однак ніхто не погодився, ні одна громада! Люди розуміють, що це бублик, який скоро з`їсться й нічого замість нього не буде. Тому я ставлюся до цього скептично.

- Як же тоді можна змінити ситуацію?

- Україна має визначитися й згуртуватися: ми повинні окреслити напрямки провадження зовнішньої та внутрішньої політики, економічного розвитку. Повторюся, нам не вистачає рішучості у наших діях. Українці повинні вирішити чого вони хочуть і яким шляхом бажають іти. Зараз жодні програми розвитку, жодні реформи не діють. Потрібна більш чітка політика. Необхідно запровадити соціальну підтримку молодих людей, забезпечити їм можливість розвитку і самореалізації. Також вкрай необхідно докласти зусиль щодо розвитку економіки, а ще визначити головні напрямки зовнішньої політики. Саме так вдасться зберегти Україну сьогодні.

Читайте також:


Любомир Гладун: "Рік був непростим, але не варто втрачати оптимізм"


Хто з депутатів Рівненської міської ради не пропустив жодної сесії
Бесплатка

купити смартфон Apple iPhone в Одесі, Україна



Панасюк

Автовикуп



Тріада


Профідок


Актуальні новини України за сьогодні на https://www.ukr.net

Допомога ЗСУ