Професор Острозької академії: «Ми всі – або учні, або вчителі»

На фото: Олександр Глотов - доктор філологічних наук, професор кафедри журналістики Національного університету «Острозька академія»



Олександр ГЛОТОВ працює в Острозькій академії п’ятий рік. На тлі видатних особистостей, якими рясніє Академія, важко відзначитися чимось особливим, але професор Глотов, на думку студентів, є персоною непересічною, викладачем неординарним. Спілкуючись з ним, треба бути готовим до незручного запитання, гумористичного трактування звичної проблеми – і взагалі треба бути постійно у формі. В іншому випадку професор може звернути на тебе особливу увагу, або навпаки – перестати звертати увагу. І невідомо, що гірше.

А найцікавіше те, що минулого року він був найстаршим випускником Острозької академії. Саме так – випускником. Він разом зі студентами закінчував магістратуру журналістики, незважаючи на те, що є членом Національної Спілки журналістів України з 1992 року. Тож хто він, Олександр Глотов? Давайте познайомимося з ним ближче. Але спочатку поговоримо про День педагогічного працівника, який відзначають в Україні у першу неділю жовтня.

- Олександре Леонідовичу, чи є для Вас День вчителя святом і, якщо є, то відколи?

- Не очікуйте, я не належу до вчительської династії, не вихований на високих традиціях служіння вчительському ремеслу, не плекав з дитинства ідеали інтелігента-педагога.

Є така англійська приказка, що інтелігентом є та людина, в якої є три вищих освіти: у діда, у батька та в неї самої. Я дійсно маю три дипломи про вищу освіту. Але – в одну особу. Батько мав середню спеціальну й був гірником. Дідусі не дожили до мого народження й не залишили у спадок багатої бібліотеки. Тому навряд чи я можу вважатися інтелігентом. А оскільки після школи працював на шахті, а у моєму радянському паспорті у графі «соціальний стан» було написано «робітник», то я волію вважати себе пролетарієм розумової праці.

Тож День вчителя для мене став святом, коли я, власне, спробував вчительського хліба: восени 1979 року, у Сокальській середній школі номер один, що на Львівщині, куди прийшов працювати за направленням після закінчення Львівського держуніверситету. Було дивно: квіти дарував не я, а мені. Таке було вперше...

- Тобто, викладацький стаж у Вас вже, м-м-м, 37 років? Навіщо Вам тоді був цей експеримент з останньою вищою освітою?


- А хто сказав, що він останній? Вчитися взагалі здорово, в сенсі – корисно для здоров’я. Я, правду кажучи, іноді дивуюся студентам, які на виході з університету тішаться тим, що вже більше не будуть скніти у бібліотеках, не будуть вичитувати щось нове у книжках, що нарешті – все, вони вже з’їли всі розуми однині й навіки.

Поки ми дізнаємося про щось, чого не знали досі, ми відкриваємо всесвіт, всесвіт пізнає нас, ми відштовхуємо від себе фізичний кінець. Грубо кажучи, довше живемо. А хто не хоче довше прожити?

Не хочу хвалитися й не стверджую, що маю рецепт на універсальний успіх. Якби мав, то, мабуть, був би президентом Академії наук. Або Земної кулі. Але точно знаю, що за той час, що я працюю вчителем, а потім – викладачем, координати моєї професії, тобто – те, чого навчали мене в університеті, змінилося щонайменше тричі, причому – радикально. Й той, хто залишився при своєму дипломі, безнадійно відстав від свого фаху. Тому головним у набутті будь-якої освіти є не кількість знань, а навички набуття цих знань.
Є давня китайська приказка: «Дайте людині одну рибину – й вона одержить харчування на цілий день, навчіть її ловити рибу - й вона одержить харчування на усе життя».

- Знаю, що Вас дуже люблять студенти. У чому полягає секрет успіху, адже не всі викладачі можуть похизуватися такою симпатією до себе?

- Я намагаюся не стільки напхати у голови студентів визначену суму інформації, а розвинути у них вміння здобувати необхідні знання й навички використовувати ці знання.



І знову – я нічого не вигадав. Відома історія про те, як знаний винахідник Едісон безуспішно шукав собі помічника. Альберт Ейнштейн поцікавився, за якими критеріями той веде пошук. «А от перелік питань, на які потенційний помічник має дати відповіді». Ейнштейн переглянув: «Яка відстань від Нью-Йорка до Чикаго?» - «Можна взнати у залізничному довіднику». – «З чого роблять нержавіючу сталь?» - «Це можна взнати в довіднику з металознавства». Швиденько переглянувши решту питань, Ейнштейн категорично сказав: «Свою кандидатуру на вашого помічника знімаю сам».

До речі, думаю, що у наш час Едісона призначили б начальником зі складання тестів для ЗНО, а Ейнштейн би ці тести успішно... завалив.


- Не зрозуміла, Ви що – проти ЗНО? Адже зовнішнє незалежне оцінювання прийнято вважати одним з найбільших здобутків молодої української демократії, завдяки чому дійсно обдаровані молоді люди можуть вступити туди, куди вони заслуговують. Чи не так?

- Якщо йдеться про гуманітарні науки, то далеко не все можна визначити тестом. Ані вміння міркувати, ані навичок висловлювати думку – пошуком ніби єдино правильної відповіді розвинути практично неможливо. От і приходять часто-густо до університету випускники з високим ЗНО й вельми ембріональним вмінням просто думати. Можливо, за радянської влади були зловживання на вступних іспитах, я сам неодноразово, будучи членом вступної комісії, одержував від керівництва вказівку поставити необхідну оцінку відповідному абітурієнту. Доходило до смішного. У творі 28 помилок, оцінка – звісно, два бали. Кажуть, хай перепише. Хай, кажу. Той сідає й переписує. Перевіряю, а там нових 40 помилок. Ну то самі виправляйте, мого підпису не буде.
Власне, напевно, тому я й не можу похвалитися стабільністю у місці роботи. Якось не розумію я потреб керівництва...

- Але ж Ви самі неодноразово були отим керівництвом.

- Дійсно, у системі вищої освіти я, хіба що, міністром освіти ще не був. Більше того, коли працював ректором одного невеличкого інституту, протягом року намагався потрапити на прийом до тодішнього міністра. Щотижня за правилами записувався на прийом, пояснював причину візиту, докладав доповідну записку – й одержував відповідь із зазначенням причини того, чому міністр мене прийняти не може. А так би, може, заприятелював з ним, завів би необхідні зв’язки – й змінив би його, коли той пішов у відставку. Та не судилося.

Тож внутрішня механіка існування освітньої установи як підприємства мені добре відома. Але не надихає. Є люди, які з ентузіазмом займаються адмініструванням. Вони люблять керувати, направляти дії інших людей у правильному напрямку. Я би теж це любив. Якби не знав точно, що за тридцять сім років моєї педагогічної роботи, правильних напрямків було як мінімум вісім. А зараз живемо за дев’ятого.



- Робота викладача – це не тільки викладання певного предмету, навчальної дисципліни, це ще й наукова робота, пошук нового у світі та людині. Як Ви даєте собі раду з цим?

- Хотілося б краще. За чотири роки роботи в Острозькій академії я видав два посібники та дві монографії. Організував та провів дві міжнародні конференції. Остання з них нещодавно завершилася. Це така самореклама.
А так насправді – це волання до колег та студентів. До адміністрації та влади. Не знаю, як для кого, але для мене рух у професію починався саме з намагання сказати у ній щось своє і щось нове. Інакше я не буду ні для кого цікавим.



Вчитель чи викладач має бути перш за все особистістю, має, даруйте за кострубатість висловлювання, мати що сказати людям, своїм учням, своїм студентам, а не просто цитувати підручник.



Інакше ми прийдемо до того, що вже як тенденція вимальовується у деяких освітніх колах на Заході. Є, скажімо, видатний професор-історик. Ось він начитує курс лекцій з історії, цей курс записують на відео, тиражують і всі, повторюю – всі студенти-історики країни мають найкращого лектора у державі. Слухають цей курс, готуються до письмового іспиту з предмету, пишуть його, або відповідають на тестові завдання на комп’ютері і все. Оцінка в заліковці є.

Уявіть, яка економія коштів. Один професор на всю державу, всі решта йдуть на пенсію. Університети платять зарплатню тільки асистентам, які контролюють заповнення відомостей та водять студентів на екскурсії. Мрія адміністратора від освіти. Нічний кошмар українських педагогів. День вчителя можна скасовувати. І якби то був тільки жарт...

- То до чого ж Ви закликаєте?

- Таки закликаю, як виявилося. До пошуку себе. До поваги до неприбуткової роботи вчителя. Недаремно кажуть, що війни програють там, де програли вчитель та священик. Не знаю, як справи у священиків, у вчителів поки шанси не те що виграти, ба навіть зіграти внічию – досить примарні. І справа не тільки у грошах, хоча й у них теж. Справа у тому, що слова вчителя не чути. І голос заслабкий, і слух зіпсутий. Отака ситуація. А загалом – зі святом усіх! Бо ми усі – або учні, або вчителі. Це має бути всенародне свято.

ЦИТАТА:
"Не знаю, як для кого, але для мене рух у професію починався саме з намагання сказати у ній щось своє і щось нове. Інакше я не буду ні для кого цікавим"