Рівнянка знайшла свою родину через 46 років

Коли зайшла до виконавчого директора Рівненського відділення Асоціації міст України Тетяни Грещук, вона ніяк не могла дати ради надокучливій сльозі: "Інночко, я нарешті знайшла свою родину – через 46 років!" І мені стало не до коментаря про децентралізацію...

... Її дід Володимир із промовистим для нашого краю прізвищем Кравчук був пекарем: більш мирної і водночас потрібної людям професії, здається, просто немає на всьому білому світі. Втім, настав зловісний і для нього 1949-й…
"У 1944-48 роках, коли були знищені більшість загонів ОУН-УПА, значно зріс тиск каральних органів на селян-одноосібників, яких радянська влада обклала непосильними податками. У січні 1949-го керівники облвиконкомів, райкомів КП(б)У почали звітувати, що "в 1948-му відбувся корінний поворот селян на колгоспний шлях". Втім, бажане видавали за дійсне. Насправді ж навіть на ХVI з’їзді КП(б)У, що відбувся на початку 1949-го, зазначалося: "На 1 січня 1949-го до колгоспі вступило селянських господарств: по Ізмаїльській області – 91%, Волинській – 90%, Чернівецькій – 81, Дрогобицькій – 79, Закарпатській – 46, Тернопільській – 34, Львівській – 34, Ровенській – 25, Станіславській – 17%". Звісно, що такі темпи не задовольняли керівництво: тож на 1949-50 роки припадає друга за величиною хвиля репресій, коли у віддалені райони СРСР було депортовано 32,7 відсотка всіх, вивезених із Західної України в 1944-52 роках", – свідчать архівні документи.

Як бачимо, саме Рівненщина категорично не хотіла "колективізуватися": адже історичною формою господарювання на тутешній землі було фермерство та одноосібництво. Не знаю, якою в тих відсотках була частка сім’ї Кравчуків з історичного Острозького краю. А приводом для виселення з рідного кутка стало те, що під час облави вдома у пекаря знайшли… півмішка борошна. Часу на збори дали обмаль: не до сентиментів. Найстаршій дочці, Ніні (мамі Тетяни Грещук) ішов 18-й рік, вона зустрічалася з хлопцем. І Кравчуки ледь не навколішках просили його: "Євгене, допиши їй пару місяців і одружися, – ми ж бо не знаємо, куди їдемо". А двох молодших – шестирічну Тамару й чотирирічного Сергія – посадили на підводу і поїхали... З’ясувалося, на Сибір.




Кисіль із млинцями – це неповторно!

Ніна з Євгеном почали господарювати в батьківській хаті: до речі, весільним подарунком для нареченої стало пальто, пошите з шинелі нареченого, – так і ходили, як близнюки.

– Я народилася в 1961-му, – розповідає Тетяна Євгенівна. – І все моє дитинство асоціюється зі стукотом молотка, яким тато забивав посилки: їх потрібно було раненько доставити на пошту. Посилки, в яких були прості панчохи, шкарпетки, майки, сало, горіхи, йшли від нас у Красноярський край щотижня. У 1969-му влітку мама з татом вирішили відвідати родину, з собою взяли й мене. Рівно тиждень ми їхали поїздом до міста Абакан, де мали зробити пересадку. Але Об і Єнісей розлилися так, що вода накрила навіть триповерхові будівлі, – тож дітей просто прив’язували до димоходів! Нас записали на чергу на катер, який ішов до Красноярська, а далі, вертольотом, ми мали дістатися до Краснотуранська. Але коли підійшла наша черга, мама підвернула ногу. А прямісінько по ній пішли люди – паніка! Через півгодини прийшла звістка, що переповнений катер потонув. Видно, Бог давав нам шанс на ту зустріч… Я пам’ятаю її все життя: як мама повисла на своєму татові, моєму дідові, – і вони довго не могли відірватися одне від одного. І він, і бабуся просто не могли надихатися нами… А потім ми побували в маминої сестри, тітки Тамари, я вперше побачила своїх двоюрідних братів – Анатолія та Володю.

У тайзі стояла 50-градусна спека (взимку там бувало до мінус 50). У мою дитячу пам’ять врізалося те, що там не було замків і відповідно ключів: коли у клямку вставляли кілок, це означало, що нікого немає вдома. Можливо, через те, що жили там люди дуже бідно (це я могла порівняти з нашим рівнем життя навіть у 8 років), їм не було чого приховувати. Вдень, у неймовірну спеку, вони зачиняли ставні й лягали відпочити просто на підлогу. Там квітнули величезні троянди – в Україні я таких не бачила. А ще лазили такі ж великі, як я тоді думала, черв’яки: але то були змії – причому, небезпечні. Бабуся Марія готувала для нас кисіль: чи то з журавлини, чи з брусниці – не знаю, – але кращого напою, який додає сили в спеку, я в своєму житті не куштувала. А з дідовими унікальними млинцями він нам так смакував! До речі, як не намагаюся відтворити сьогодні той напій (здається ж, у нас на Поліссі не бракує ані журавлини, ані брусниці), а досягти такого смаку не виходить.

Мабуть, тому, що то був неповторний, хоч і кислуватий, смак мого дитинства…
… Коли їхали додому, прощалися, немов назавжди, – так те прощання закарбувала її дитяча пам’ять. Мама цілу довгу дорогу плакала: неначе розуміла, що з їхнім життєвим рівнем і з такими відстанями навряд чи доведеться ще колись побачитися.



– Так воно й вийшло: одна-єдина зустріч через 20 років і… розлука назавжди, знову гортає сторінки власної пам’яті Тетяна Євгенівна. – Хоча спочатку ми дуже активно листувалися: дарма, що ті листи в один бік ішли по два місяці.

А потім мама захворіла на рак: у 10-му класі я її поховала. Мамі тоді було 46. Батько дав до Сибіру телеграму про її смерть… А листування припинилося: чи то через те, що мені треба було йти на свій хліб, чи тому, що втратилася основна ланка, яка нас пов’язувала, – мама…


Лист із минулого

Так пролітали вже не роки – десятиліття: Тетяна стала педагогом, потім, завдяки своєму аналітичному розуму, – виконавчим директором Рівненського відділення Асоціації міст України. Коли повернулася з чергового відрядження до Києва, побачила лист, адресований на її колишню адресу і на колишнє прізвище.

– Одразу зойкнуло серце: то був наче лист із минулого. Похапцем відкрила його: "Пише Вам сваха Вашої тітки Тамари. Вона дуже хоче Вас знайти…" А в кінці – скайп-адреса і час, коли можна поговорити. Звісно ж, ми вийшли на зв’язок… Перше питання, яке я задала тьоті Тамарі через майже півстоліття після нашої зустрічі, чи живі дідусь та бабуся – адже я всі ці роки подавала в церкві милостиню за їхнє здоров’я, хоча підсвідомо розуміла, що люди стільки не живуть…З’ясувалося, їх немає на цьому світі відтоді, як отримали телеграму про смерть мами: першим зліг дідусь, за ним відійшла бабуся. Але люди в Краснотуранську, сказала мені тьотя Тамара, пам’ятають смак хліба, який він випікав. Власне, сім’ю і врятувала його професія. Спочатку їх поселили в землянки: працювали тяжко, а їсти не було чого: лепьошки невідомо з чого називали хлібом. Одного разу дід не витримав і вигукнув: "Ви гадаєте, це хліб? Ви ж навіть не знаєте, який має бути хліб!" "То спечи!" – почув у відповідь. Він, український пекар від Бога, звісно ж, спік пухку рум’яну хлібину. І сім’ю переселили в будинок, а він почав займатися улюбленою справою. Коли тітка мені про це розповідала, я впізнавала в ній маму, яка просто постаріла…



А ще Тетяна Євгенівна тепер спілкується зі своїми двоюрідними братами – Анатолієм та Володимиром. Обидва – лікарі, один працює в Краснотуранську, інший має власну клініку в Німеччині.

– Пишаюся, що в тих умовах вони отримали освіту, стали такими інтелігентами та інтелектуалами. Тепер розповідають мені, як вони доглядають могили бабусі та дідуся – я ж мушу про це знати! А ще – пригадують ту нашу єдину зустріч у 1969-му, коли ми, діти, в сараї ховали записки, хто ким стане і коли ми зустрінемося. І, звісно ж, запрошують у гості... – сльоза знову надокучає жінці, яка, власне, завершує цю невигадану історію.

Вона дуже хоче побачитися з родиною, але… Тоді важко було здолати відстані, а тепер, здавалося б, сідай на літак і – вперед. Так знову – захмарні ціни на перельоти, лінії розмежування, кордони… Як там у відомій і, здається, вічній "Варшавській мелодії" Леоніда Зоріна: "Кордони часу, кордони простору, кордони держав, кордони наших сил. І тільки наші надії не мають кордонів". До речі, писав він ці рядки у 1967-му, в час хрущовської "відлиги". Геополітика – річ надзвичайно страшна: її вершать правителі, а страждають звичайні родини: сотні, тисячі, мільйони родин!
вріз
За даними І. Винниченка, із західних областей України було виселено 203 тисячі 662 особи. О.Субтельний називає цифру близько 500 тисяч західних українців лише в 1946-49 роках. Це був останній злочин сталінського режиму проти українського села.

Ось так, під корінь, зрубали жорстокі політики не одне родинне дерево. Цій родині пощастило хоча б ось так, доволі умовно, возз’єднатися. Але в який час? Коли кожне материнське серце знову в нев
имовній тривозі: що буде завтра? Коли настане такий жаданий мир?
… Знайомі питають у неї, чи спілкується з родиною на теми сьогоднішньої війни, чи не бояться там, у Сибіру, "бандерівців".

"Ви не повірите, але ми ще жодного разу про це не говорили – у нас стільки родинних тем для обговорення: ми перебиваємо одне одного, показуємо фотографії дітей, онуків, розпитуємо про їхні долі. Ми просто не можемо надихатися одне одним!" А до хліба у Тетяни Євгенівни ставлення особливе: вона відрізає рівно стільки, скільки може з’їсти і… чомусь обов’язково згадує свою єдину в житті подорож до тайги.



Фото з архіву

На фото – Дід із родиною, – вже в Сибіру
Мама Тетяни Євгенівни, яка все пише їм листи...
Тьотя Тамара (в центрі), мамина сестра, з батьками