Військовий "Джексон": історія мужності та боротьби

Родом із села Старий Білоус, що є західним передмістям Чернігова, Євген уже два роки стоїть пліч-о-пліч із побратимами, боронячи Україну. У цьому інтерв’ю наш захисник розповідає про своє життя, шлях у війську та те, що дає сили йти вперед. Адже кожен з нас розуміє, що у бійців, які тривалий час на фронті бувають різні моменти та різні думки...



-Розкажіть трохи про своє дитинство і сім'ю. Якими були ваші перші кроки в житті?
- Я народився у 1986 році в селі Старий Білоус, що засноване ще в 1556 році й зараз є передмістям Чернігова. Моя родина завжди була працьовитою. Батько, Андрій Вікторович, був агрегатником, займався ремонтом автомобілів, але, на жаль, після початку повномасштабного вторгнення переніс два інсульти через постійні стреси. Зараз він має інвалідність. Мати, Людмила Григорівна, працює старшою сестрою-господинею у дитячій лікарні в Чернігові.
У мене є два брати. Середній брат Дмитро займається будівництвом, а наймолодший обрав шлях нацгвардійця. Він незабаром отримає звання лейтенанта й командуватиме підрозділом Національної гвардії України. Ми дуже близькі, і ця підтримка родини завжди давала мені сили. Разом ми завжди долали труднощі й допомагали одне одному.

- Як розпочався ваш шлях у доросле життя?
- Після закінчення 11 класів у 2005 році я пішов на строкову службу. Служив як старший водій-електрик. Для мене це був важливий етап життя, де я навчався дисципліни, витримки та здобував перший серйозний досвід. Після армії не хотів сидіти на шиї у батьків, тому вирішив працювати. Спочатку влаштувався на шиномонтаж у Чернігові, де пропрацював чотири роки. Це була непроста робота, але вона загартувала мене.
Згодом я почав працювати водієм у фірмі «Адмірал», де розвозив продукцію по всій Україні. Це був цікавий досвід — я багато їздив, бачив різні міста й знайомився з багатьма людьми. З 2017 по 2022 рік я працював водієм маршрутки — це був маршрут №160, який курсував із Чернігова до села Киселівка. Цей період мого життя навчив мене відповідальності, комунікації та терпіння.



- Як виник ваш позивний «Джексон»?
- Ця історія досить проста. Коли працював водієм маршрутки, старші колеги спочатку називали мене Жека, а з часом це перетворилося на Джексон. Мабуть, їм здавалося, що це більш сучасно та цікаво звучить. І так воно залишилося. Зараз це ім’я стало частиною мене, і я з гордістю відповідаю на цей позивний.

- Як ви зустріли початок повномасштабного вторгнення? Що було найскладнішим?
- Повномасштабне вторгнення я зустрів у Чернігівщині. Події розвивалися дуже швидко, і вже незабаром Чернігів опинився в оточенні московитів. Це було справжнє випробування. Я зібрав маму, сина й дружину та відправив їх до Італії, бо вважав, що там буде безпечніше. Захистити родину було моїм першим завданням.

Тим часом наш дім сильно постраждав від обстрілів, і разом із батьком і братами ми почали відновлювати руйнування. Це було непросто — потрібно було швидко приймати рішення, знаходити матеріали й організовувати роботу. Але ми зробили все, щоб хоча б частково повернути дім до життя.



Згодом я вирішив, що маю боронити свою країну. У січні 2023 року я отримав повістку й вирушив до ТЦК. Спочатку був полігон у Гончарівському на Чернігівщині, потім мене направили на навчання до Великої Британії. Там я провів 38 діб, де отримав нові знання й навички. Після цього мене розподілили до військової частини, а з березня 2023 року служу в Едельвейсах.

- Як проходить ваша служба в Едельвейсах?
- Я служу у 2-й мотопіхотній роті. Наш підрозділ тримав оборону на околицях міста Берестове Бахмутського району. Це були важкі місяці під постійними обстрілами, штурмами ворога. Але ми тримали позиції, не відступивши жодного кроку. Нас об’єднувала лють до ворога, завзяття й віра в нашу перемогу. Ми стали однією міцною сім’єю, хоча й втратили багатьох побратимів. За нашими спинами залишались рідні, і це додавало сил.
Кожен день був випробуванням. Ми працювали злагоджено, покладаючись один на одного. Я бачив неймовірний героїзм своїх побратимів, які, навіть за складних умов, знаходили сили боротися. Це незабутні моменти, які залишаються в пам’яті назавжди.

- Чи змінилися ваші обов’язки зараз?
- Після того пекла, яке довелося пройти, мені запропонували перевестись у тиловий підрозділ. Я сів за кермо Mercedes-Benz Zetros, із яким зараз «на ти». У мене відкриті майже всі водійські категорії, тож досвід дозволяє виконувати завдання навіть у тилу. Крім цього, я дбаю про хлопців, які повертаються з позицій. Готую для них щось смачне, забезпечую гідний відпочинок. У нас на базі є все: душ, сауна, місця для відпочинку, настільні ігри, книжки, навіть PlayStation. Хлопці можуть розслабитись і перезавантажитись перед поверненням на позиції.
Ця робота теж важлива. Вона дозволяє підтримувати наших воїнів, дарує їм хоча б короткий перепочинок у складний час.

- Що мотивує вас продовжувати службу, попри всі труднощі?
- Мене мотивують моя сім’я й побратими. Удома на мене чекають дружина з двома синами та старенькі батьки. Але я твердо вирішив: спочатку ми маємо вигнати нечисть із нашої землі. За два роки служби побратими стали для мене справжньою сім’єю. І ми разом боремося за те, щоб наші рідні жили у вільній країні. Кожен день я відчуваю, що роблю щось важливе. Це дає силу йти далі, боротися, навіть коли важко.

Євген «Джексон» — це приклад того, як любов до рідної землі, відвага й людяність допомагають вистояти навіть у найтемніші часи.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів