Нотатки про буденний апокаліпсис: чарівник не прийшов

Ну от зайшов я якось в магазин, попросив, що хотів, даю двадцятку, а продавщиця мені таким ніжним голоском: “У мене здачі немає!” і погляд у неї такий лагідний-лагідний, що в мене аж мороз по шкірі пішов. І цю жінку я бачу вперше в житті! (сподіваюся, що востаннє) й нічого поганого не встиг зробити, щоб заслужити на такий прийом.

І подібних облич я бачу останнім часом сто п’ятсот мільйонів, наша міміка, наш настрій — це безперервне розчарування життям.

Наші діти народжуються уже з кислими мінами.

Усе тому, що ми народжуємося з завищеними вимогами до світу. Нам зобов’язані всі: влада, сусіди, батьки, близькі, etc., etc. Нас повинні помітити, розгледіти наш талант, витягти на гору, допомогти, дати грошей врешті-решт. Світ нам винен все, а ми йому — нічого. А Всесвіт безжалісно пропонує нам іншу модель: в остаточному залишку ми мусимо віддати більше, ніж взяти. А ми чекаємо на прекрасного чарівника, який одним одним порухом великого пальця на нозі вирішить усі наші проблеми.

А от чарівник, зараза, не приходить і через це розчарування й гіркота, бо, як виявилося, потрібно працювати, вчити, творити і розвиватися.

Мені чогось здається, що потрібно по-малу робити своє, тоді й на депресію часу буде мало.

Потрібно учитися бути самодостатніми — ніхто ж не поможе.

Підписуйтесь на новини "ОГО" у соцмережі Facebook та у Telegram