Музика геніїв: у Рівному слухали Баха та Вівальді

Враження беруть початок ще на вході в органний зал. Поки контролер перевіряє квиток, гість має змогу розгледіти фрагмент цього величного приміщення. Вслухаюся в розмови навколо. Здається, всі говорять лише про майбутній концерт.



У залі панує дух аристократії. Ти залишаєш сучасність позаду і поринаєш у новий світ, який створює атмосфера навколо. А вона справді величава: смарагдові колони тримають стелю, що прикрашена візерунками; на вікнах – мозаїка, на стелях – золотаві яскраві люстри. Гості шукають свої місця і зручно влаштовуються. Шалено хочеться перевдягнути їх в одяг XVII століття, аби довершити картину. Зала повільно заповнюється.

«У залі є багато людей, які мають професійний інтерес, а багато звичайних, яким нема куди піти, і йдуть кудись. Я все життя співала, але не в класиці, тому сказати, що я великий професіонал – не можу. Побачимо, що це за концерт буде», - ділиться зі мною своїми думками панянка Людмила.





Час плинув швидко. Світло в залі погасло, однак сцена залишалася осяяною. На сцені з’являється ведучий Богдан Котюк, розповідає про програму концерту: перша частина – орган раннього періоду Й.С. Баха, друга – Вівальді та його «Пори року». Він представляє органістку та солістку Львівської Національної Філармонії Олену Мацелюх, яку зала зустрічає бурхливими оплесками. Органістка грає кілька творів.



Сцена осяяна яскраво-синім кольором, який змінює свій відтінок на блакитний, а згодом знову набуває яскравості. Коли звучить «Токката і фуга ре мінор», колір змінюється на яскраво-червоний, органістка спритно перебирає пальцями. Глядачі слухають, затамувавши подих. Деякі сидять з диктофонами.

Коли закінчилася перша частина, ведучий розповідає, що Вівальді писав, бажаючи розважити людей, а «Пори року» – унікальний твір про людину, її ставлення до природи, про те, що людина думає, чим живе. 12 сонет характеризують дванадцять місяців. Перед кожною наступною частиною ведучий представляв їх в авторському перекладі з італійської мови.

До Олени Мацелюх приєднується скрипачка Анжела Приходько. Унікальність другої частини полягала в тому, що музика супроводжувалась живописом талановитої художниці Ольги Куц. Проектор передавав її дії на екран. Під час звучання музики з-під її пензля з’являвся живий малюнок, який відображав зміни, що відбувалися в музиці. Спочатку художниця зображала весняний пейзаж, вівчара, що спить, пса. Вона опустила пальці у фарбу, і за мить на аркуші виросли овечки.



Пори року змінювались. Ольга Куц зображала всі події на одному аркуші: один образ змінювався на інший, з’являлися нові деталі, зникали старі. Коли спостерігаєш за всім, ловиш себе на думці, що час невпинно летить. Щойно була весна, розквітали дерева, як вже синіє небо і землю напуває дощ. Руки Ольги вправно змішують фарби і вимальовують образи на аркуші. Глядач час від часу кидає на неї погляд, але все одно очі спрямовує на картину. Лунає музика. Хтось рухає головою в такт, хтось сидить, не рухаючись, ніби боїться порушити атмосферу.

Час плинув швидко. І вже будинок і землю покрив сніг, мисливці, що колись несли оленя, тепер несуть хмиз, з хати здіймається дим. Настала зима.

Зала наповнюється оплесками. Одне за одним глядачі підіймаються на ноги, а оплески стають гучнішими й гучнішими. Кожен намагається показати, наскільки концерт його вразив.



Я запитую глядачок, які щось захоплено обговорювали між собою, чи сподобалось їм.

«Нема слів. Найбільше сподобалось поєднання всього: і творчості, і музики. Чесно кажучи, найбільше я зосереджувалася на малюнку. Я записувала на диктофон, хочу потім прослухати все без малюнка», - захоплено розповідає Світлана.

«Всі сиділи зачаровані музикою. Вся увага була зосереджена на живописі. Дивишся, і вже забуваєш про музику», - ділиться своїми враженнями Ярослава.

Спостерігаю за тим, як люди покидають залу, обговорюючи концерт. Деякі роблять фото, деякі залишились сидіти на своїх місцях, ніби чекаючи продовження.

«Було неперевершено. Я дуже захопився органною музикою, сам музикант, піаніст. Найбільше сподобалась «Токката і фуга ре мінор» Баха, і, звісно же, Вівальді. Малюнок неперевершений», - розповідає Дмитро.