Дерево в саду

Ілюстративне фото з інтернету

Надворі йшов проливний дощ. Земля вкрилася калюжами, й на поверхню повилазили дощові черв’яки. Мені не хотілося йти, однак батько сказав:
– Немає кращої пори для народження життя. Народжений в бурю – не схиляється до смерті, – повторював він, посміхаючись.

Батько наказав копати. Лопата була довга й по відчуттях важила, як половина мене. Тому довелося попотіти, щоб викопати невеличку яму (я був геть малим). А батько стояв, тримаючи в одній руці саджанець дерева, в іншій – відро з добривом. Ми двоє були закутані в дощовики й у гумових чоботах. Коли я викопав достатньо велику яму, батько передав мені саджанець, а сам почав висипати з відра. Після цього він віддав порожнє відро й забрав саджанець. Потроху засипав його, підтримуючи впевненою рукою стовбур. А потім встав і скомандував засипати землю назад.

Ми часто це робили. Коли була спека, то постійно виносили воду поливати дерева, а нові саджали в грозу. Якось я запитав батька:
– Чому б не посадити їх іншого разу? Я бачив, як сусід садив у погожий день.
– Тікати від перешкод – ховатися від сили. Випробуване вітром коріння змолоду – не похитнеться в старості.

* * *
Невеличкий сад на задньому подвір’ї нашого будинку обростав новими мешканцями, однак мені з часом це стало набридати. Від тих дерев не було жодної користі, вони лише дарма займали місце. А ще вони росли надто повільно. Здавалося, доки вони виростуть – мине ціла вічність. Я пішов у школу, за садом усе одно доглядав за наказом. Особливої любові в мене до нього не було, я був швидким, як і всі діти, й мені хотілося витрачати час швидким речам. Маленькі ноги й великі від здивування очі мчалися по світу, який був сповнений можливостей та захоплень. Більшість цих забаганок захоплювали подих, однак закінчувалися так само швидко, як й починалися. Напевно, мій батько давно це зрозумів, однак дати якийсь урок у нього не було нагоди, доки в третьому класі я сам не спитав його.

– Навіщо ми це робимо? – запитав я незадоволено.

– Що саме? – відповів він, відразу не зрозумівши суті питання.

– Цей сад, ці дерева. Ми садимо їх, скільки я себе пам’ятаю, а користі вони не дають жодної. Рік за роком, а вони досі не обігнали мене.

– Прийде час, й вони виростуть, дадуть плоди й гарно послужать. Однак справа тут навіть в дечому більшому… Вам у школах говорять, що ви всі особливі, та змушують вдягати однакову шкільну форму. Вам розповідають, що в кожного з вас є незвичайний дар, однак не дають можливості його проявити. Запам’ятай, сину: особливість – це не щось, що існує саме по собі, це те, що ми залишимо в своєму світі. Деякі люди занадто багато зациклюються на собі, думають, що вони особливі, намагаються щось довести своїм виглядом та поведінкою, нічого при цьому не роблячи й нічого не створюючи. Та що залишиться після них? Який результат дасть це все? Правильно – ніякого. Наша душа – наші справи, наші справи – наша особливість. Ми частинка цього світу, залишивши в ньому свій слід – ми залишаємо в ньому свою душу. В іншому випадку – просто зникаємо, сходимо в забуття…

* * *
Роки йшли, сад ріс, однак я ріс швидше, а світ рухався ще швидше. Вогники великих міст манили мене, й з плином часу я помчався навздогін за шаленим ритмом суспільства. Життя було дуже різнобарвним – від простого робітника до бізнесмена, від вуличного бродяги до мандрівника. Незгод та пригод було багато, але я пройшов їх усі, не благаючи ні в кого про допомогу.

Потім я потрапив на одне риболовецьке судно і в одній з мандрівок знайшов своє покликання. Ми пливли серед північних вод Атлантичного океану, трохи східніше Гренландії. Нещодавно закінчився сильний шторм, й ми полагодили судно.

Щогла корабля нагадала мені про дерева в саду. Напевно, старий досі поливає їх у спекотний день та садить нові в грози. Ремонт закінчився, всі вирішили відпочити. Спати мені не хотілося, я стояв на палубі, дивлячись на місяць й зорі, що відображалися в холодних безкрайніх водах. Лінія горизонту розмивалася у відображенні, тому здавалося, наче ми пливемо по космічному простору в одну з дальніх галактик. І тут я почув музику, найпрекраснішу в світі. Її ніхто не чув крім мене – це був небесний дар мені. Заняття музикою залишилися в шкільних роках, однак я пробував створити щось нове протягом всього часу. Й ось він, тріумф. Заплющивши очі, я став водити пальцями, й музика малювала в моїй уяві картину світу. Я назвав її “Пісня творіння” – коли людина закриває очі, перед нею постає цілковита темрява, якою колись був огорнутий всесвіт. Й ось перші нотки починають складуватися в ритм, й перед закритими очима слухача народжується матерія, повстають зірки, планети, галактики. Десятки, сотні тисяч світів творяться перед ними. Ця мелодія запала мені в серце, це буде найгеніальніша мелодія, яку колись створила людина.

Ці мелодійні нотки зігрівали мене до кінця мандрівки, я чув цю музику по ночах, носив її в розумі та серці. Доки нарешті не зміг сісти в своїй студії та записати її. Робота була закінчена швидко, й незабаром увесь світ почув її.

У славі та почестях я повертався додому. Я роздумував про батькові настанови: він завжди повчав мене – потрібно залишити свій слід на землі, однак що зробив він сам? Врешті-решт все своє життя він присвятив тому, щоб побудувати дім, посадити дерева й виховати мене…

Рідний будинок був переді мною, однак у ньому не горіло світло. Не було чути голосу та сміху. Мати зустріла мене великим сумом й розповіла, що батько нещодавно помер. У своєму заповіті він просив, щоб його тіло спалили, а прах засипали під найперше дерево, яке ми посадили в дитинстві. Так, він за своє життя побудував будинок, посадив дерево й виховав сина. Мені було важко зрозуміти сенс його життя, лише через те, що ми були частинами різних поколінь. Він виріс у часи визначеної істини – я в часи, коли “Істину” поставили під сумнів, лише для того, щоб вийти за її рамки й створити щось нове. І лише зараз я зрозумів, що все просто йшло так, як повинно було йти.

Роки йшли непомітно, я стояв поблизу дерева, під яким був прах батька, й дивився на табличку, на якій були записані його слова: "Ми всі частина цього світу, залишаючи в ньому свій слід – ми залишаємо в ньому свою душу".

Владислав КОНДРАТЮК, м. Рівне.

Опубліковано в газеті "ОГО" №34 від 22 серпня 2019.