Віночок нових віршів від відомого письменника та телеведучого

Василь Зима - відомий не лише як телеведучий телеканалу "Еспресо", але й як талановитий прозаїк та поет.

Нещодавно він розмістив на своїй сторінці у мережі Фейсбук:

Василь Зима

****

Видихни, знаєш, одразу полегшає,
Серцю віддай зекономлений час,
Може, ніколи не бути нам першими,
Втім, і нікому не бути за нас...

Визвірся на: отой біль затамований,
Викричи крик, що затиснутим був,
Перетерпи оці нерви оголені,
Психологічний невидимий зсув...

Будь, попри те, що не бути захочеться,
Встань, хоча легше сховатися від,
Просто дивися, як грізно гуркоче ця,
Тьма, яка прагне поглинути світ...

Бийся і все, бо усе тільки марево,
Рани, удари, синці на лиці,
Ми народилися бути яскравими,
Іншими бути не можуть бійці...

Перечекай, коли темно і досвітку,
Навіть не видно за вікнами днів,
Жити - у значенні не переносному,
Вмерти за те, за що вмерти хотів...

Все перейде над тобою і промені,
Висвітлять те, що у серці твоїм,
Не дозволяй видаватися втомленим,
Хоч би упасти хотілося, втім,

Переступай. Через себе побитого,
Вибий із себе самого оте,
Що називається кров'ю пролитою,
Кров - не пусте, аж ніяк - не пусте...

Все буде так, як би мало не статися,
Випаде меч, коли вдарить чужий,
Але ти права не маєш здаватися,
Доти, допоки триватиме бій...

Може, комусь ти не схожий на лицаря,
З боку видніше - так було і є,
Велич завжди не оцінена ницими,
Ниций завжди на велике плює...

Заговори, коли ти уже вистраждав,
Коли слова набувають ваги,
Доля страждання оплачує смислами,
Щедро свої повертає борги...

Видихни, світ ні на мить не зупиниться,
Витримай, хоч не помітить ніхто,
Власне, на тебе ніхто і не дивиться,
Тільки ти сам не зважаєш на то...

І перемога твоя непомічена,
Тільки твоя, мій маленький дивак,
Лиш наодинці ми станемо вічними,
Більше ніяк, більше ніяк....



****

Заклопотані люди,
Їх багато усюди,
На роботі, у чергах і в транспорті
І дедалі їх більше,
І від того ще гірше,
Цих людей з міні-фото у паспорті....

Заклопотані знають,
Марно часу не гають,
В них усе на три роки розписано,
І нема де подітись,
Аби хоч відігрітись,
Від усього, що правильним визнано...

Заклопотані не:
Загальмують ніколи,
Все вперед і вперед,
По вузенькому колу,
Ані натяку навіть на здогади,
Тільки носом сопе,
Або їсть чи хропе,
Сном свої затираючи спогади....

Заклопотані тут,
Заклопотані там,
Тут урвав, там продав,
Тут любов за сто грам,
Там усе, що давно заплановано,
Але як жити нам,
Серед них - бути нам,
На оцих тротуарах запльованих?

Заклопотані скрізь,
В печінках середмість,
І нема де від них заховатися,
Нечисленні вони,
Нас, дурних, до стіни,
І чи зможемо ми не здаватися?

І чи зможемо ми,
На кросворд сатани,
Віднайти закодовані формули,
Ми виборюєм час,
І хоч меншає нас,
Метушнею страшенно утомлених...

Ми продовжуємо,
Стоїмо, біжимо,
Ніби з неба нам щось таки наслано,
Головне, щоб у нас,
Той вогонь не погас,
Що освітлює форми прекрасного....

Сіре місто гуде,
І веде і бреде,
Топче чоботом паростки вічності,
Зупиняємось ми,
Хоч би навіть на мить,
Щоб усе це раптово закінчилось....

Гомін, гомін людей,
Без думок, без ідей,
Перетяті заторами вулиці,
Одинокий дивак,
Посеред посіпак,
Сам до себе зіщулено тулиться...

****

Зачекай на мене, зачекай,
Ні про що не говори, не треба,
Я ніяк не зважуся без тебе,
Я ніяк не вимовлю: прощай....

Зачекай на мене, буде ще,
Час на все і ні на що воднОчас,
Ще устигнеш до самої ночі,
Києвом гуляти під дощем...

Зачекай на мене, може я,
Стану тим, від кого ти отЕрпнеш,
Зачекай, бо чАсу не повернеш,
На твоїх старих календарях.

Не проси обітниць і зізнань,
І сама не обіцяй нічого,
Наче стіни ці перестороги,
Наднадійно викреслена грань...

Зачекай допоки ніч мине,
І басАми обізветься ранок
Вийдемо з цигАрками на ганок,
Слухати світання гамірнЕ

Зачекай, нам є про що, повір,
Поміж нами спогадів до біса,
В цьому бетонованому місті,
Де людина для людини - звір...

У кохання демони свої,
ПазурИсті збуджені істоти,
Отакі як зараз ти - достоту,
Отакі, як помисли мої...

І вони не втримають уже,
Ти ідеш, як кораблі за обрій,
І зникаєш в натовпі немовби,
Демон за церковним вітражем....

****

Вона поїхала в Італію,
Там просто запах не такий,
Там, певно, щось її приваблює,
Чи хтось приваблює її...

Там сонцем пагорби обпалені,
І вічність в камені живе,
Сама любов, життям поранена,
Там мимоволі оживе...

І зникла якось несподівано,
Коли ще Київ засинав,
І все, що мала, все покинула,
І навіть того, хто кохав...

Вона мовчала, ніби гралася,
І кожен день був просто днем,
Сам Бог не скаже, як так сталося,
В життєвім вариві проблем..

Вона поїхала не кажучи,
Ні слова, просто, ніби сон,
Так несподівано урвалася,
Зі сходом сонця в унісон...

Руді їй, певно, не подобались,
А, може, просто, чом би й ні,
Маленьке серце переповнилось,
Слова сказавши головні...

Вона поїхала. Залишивши,
Цю демонічну таїну,
Вона кохатиметься з іншими,
Під тиху музику сумну...

Літак злетів і тільки спогади,
Неначе привиди старі,
І вже дарма питаєш Бога ти,
В інеті ждучи до зорі....

Ні смс ні навіть натяків,
Нема в мережі, ніби хтось,
Заблокував любовні трафіки,
Аби уже не довелось...

Ні бачити ані з надією,
Читати кількандцять слів,
І вірити, і жити мрією...
Колись побачити її...

Вона поїхала в Італію,
В Неаполь, БАрі чи у Рим,
Там просто дуже пахне кавою,
А, може, просто добре з ним...

****

ПрорізАється осінь у стрункості сосен,
У небі високому, в жовтому листі,
І в торбі за спИною знову приносить,
Своїх кольорів різнобарвне намисто.

І димІють полЯ - зачерствілі окрайці,
МережАна вуаль ледь приховує очі,
І торкаються ніжно невидимі пальці,
І заплакане літо іде серед ночі...

Прокидаєшся і - ані спомину навіть,
Тільки фото нагадують море і пляжі,
І змиває дощами минулого плями,
Про майбутнє, як завжди, нічого не каже...

Діставали зі скринь своє золото знову,
Червонясті ліси нас манили у казку,
І Дніпро перегукОм провадив розмову,
Теплі дні, ніби дідько - заманював в пастку....

Намалює нам небо ключі журавлині,
І поменшає враз тОго сАмого зразу,
І одразу забракне любові людині,
В меланхолії цій - незбагненно-прекрасній...

Побіжать тротаурами ніжки-панчішки,
Черевики, гумове чобІття безбарвне,
І захочеться випити з друзями трішки,
Крізь вікно розглядаючи вечір бульварний...

Пізні ранки і смуток, тумани, як рАни,
І красуні не пОстять оголені фото,
І вібрації міста гудуть, як органи,
І в кав'ярні ховаємось, наче у грОти...

І за містом - димИ - наче тризна по літу,
Віддавали сади до останньої грУшки,
І у вікнах одразу поменшало світла,
Осінь все непотрібне виносить за дУжки....

Небо блІдне отак непомітно для ока,
КашлятИння вкладає в ліжкА поодинці,
Ми усе зрозуміємо, осінь, а поки,
Коньяки у чарки наливаєм по вінця...

Крутять вальси свої жовтуваті богині,
І мінор, наче привид, приходить угості,
І приречено светри діставши зі скрині,
Філософськи свою зустрічаємо осінь...

****

ДихаємО, біжимо, не спиняючись,
Світу за нами нема ані метра,
Тисне у серці і ми, намагаючись,
Вижити, дні забираєм у смерті...

Плачемо так, як ніколи не плакали,
Любимо так, як ніколи до цього,
Кожен свій крок позначаємо знаками,
Прагнучи цим зацікавити Бога...

Віримо ще, передсердями, нирками,
Всім, що живе, споживаючи кисень,
Хочемо власними міряти мірками,
Тільки не так все, неначе навмисно...

Наче залишили щось непоміченим,
В дикій гонитві на межі можливого,
Ловимо мить і втрачаєм трагічно ми,
Шанс залишатися просто щасливими...

Перед цим Василь Зима написав зворушливий вірш про Захисників України.
До речі, у рівненській книгарні Є відбулася презентація книги Василя Зими “Сільська любов та інші жахіття”.