"Я у твої ігри більше не граю!": продовження історії

Початок історії читайте тут.

Телефонний дзвінок. Піднімаю слухавку.
— Вово, ти як там ? Будеш сьогодні дивитися футбол ? — запитав мій хороший друг.
— Привіт, взагалі у мене проблема, я вже й забув про футбол.
— Приїжджай до мене, вип'ємо, поговоримо.
— Гаразд, через годину буду, — сказав я із надією, що це допоможе мені вирішити ситуацію із Вікою. Мені точно був потрібен погляд з іншого боку.

Я приїхав до Тохи (мій товариш) і розповів йому все, що сталося. Він сказав, що можливо вона у батьків, і порадив поїхати туди, щоб помиритися.
— Точно, Тоха, як же я раніше не додумався.
Наступного дня я купив букет її улюблених білих троянд і приїхав до дому, де живуть батьки Вікторії. Коли я вже підходив до будинку, то побачив, як із під'їзду виходила моя Віка. Спочатку я кинувся бігти, але потім щось мене зупинило. У короткій червоній сукні, на високих підборах та легкій шкірянці вона прямувала до таксі.
Я вирішив, що поїду за нею.
Вікторія вийшла біля ресторану, зустрілася із своєю колегою Іриною та зайшла всередину. Я сів за сусіднім столиком так, щоб мене не було видно.
До мене доносилися деталі їх розмови:
— Як справи, — запитала Ірина.
— Вчора пішла від Вови.
— Чому? Ти ж начебто говорила, що він ідеальний.
— Так, він любить мене, гарно до мене ставиться, але він не може здійснити мою мрію.
— Ти про що ?
— Машина.
— Ти маєш якийсь план ?
— Мій директор неодноразово натякав мені на стосунки. Так ось, удам, що він мені подобається, а після того, як він подарує мені машину — піду від нього і помирюся із Вовою. Він звичайно козел, але заради мрії я готова на все.

Тепер все стало на свої місця. Я зрозумів, ким насправді була моя кохана.
Я не став слухати їхню розмову далі і просто поїхав на роботу. З цього моменту я знав, що вже ніколи не буду із нею разом. Відтепер у нас не може бути нічого спільного.

Через 3 місяці мені телефонує Вікторія.
— Мені дуже треба із тобою поговорити. Ми можемо зустрітися хоча б на 30 хвилин?
— Ну гаразд, — здався я. — На обідній перерві в нашій кав'ярні.
Вона приїхала на тролейбусі.
— А чому ти не на машині? Олександр Олександрович виявився не такою легкою здобиччю?
— Тобто? — запитала Вікторія.
— Ти не відповіла на моє запитання.
— Я думала, що він подарує мені машину, але оформив її на себе. Сказав: "Поки зі мною — катайся". Вово, вибач мене, будь ласка, я насправді люблю лише тебе.
— Я у твої ігри більше не граю! — сказав я і пішов.