Україна і кандидатство в ЄС: зачаровуватися чи ні?

Тим паче, що якраз закінчилася Помаранчева Революція. І я, будучи юним, покладав великі надії на Віктора Андрійовича. Тим паче, що сам трошки постояв на рівненському майдані. Хотілося реформ і поступу. Так само реформ і поступу хотілося і в 2013.


У мене не було ніколи ілюзій. Ми бачимо зараз абсолютно виразно, як усередині Європи кожна країна грає свою гру, часто просто прикриваючись «цінностями» і «свободами» (пишу у лапках, оскільки у цьому випадку ці блага є просто маніпуляцією). І найефективнішою у помочі нам, до речі, є Велика Британія, яка вчасно для нас з ЄС вийшла. ЄС – забюрократизована і вкрай неідеальна геополітична структура. І це ще я дуже м’яко висловлююся.

Та все ж, навіть кандидатство – це потужний транзитний поштовх для ще потужнішої трансформації з поставторитарної країни до демократичної держави. До речі, це може звучати парадоксальним, але велике перетворення відбувається нині, у війну. Громадянське суспільство, яке невідворотно зміцніє після нашої славної Перемоги, яка, до речі, уже не за горами, не дасть спустити усе на гальмах, не дасть заштовхати Україну у олігархічне болото рішалова і договорняків. Хоча б тому, що це громадянське суспільство матиме потужний бойовий досвід.

А завдяки ще й кандидатству України в ЄС матиме можливість отримати і більше інструментарію для змін. Не варто забувати, що нинішня подія – це можливість залучити додаткові фонди для майбутньої відбудови.

У мене зараз, насправді, суперечливі почуття. З одного боку, я радію, адже Україна таки зробила крок уперед. З іншого – це для мене компроміс. Моя візія майбутнього – це потужна (без будь-якого членства деінде), самостійницька країна, із можливістю створювати порядок денний у Європі, а то й у Світі, яка міцно стоїть на ногах (вибачте за банальні порівняння). Але цілком розумію, що це поки (наголошую, поки, а не взагалі) – ще нездійсненна мрія.
Сподіваюся, що колись побачу її втілення.

А поки, вірю, будуть і реформи, і поступ.

І Перемога попереду!