Історія переселенки, яка допомагає переселенцям

Історія з циклу «ПЕРЕСЕЛЕНЦІ», спеціального проекту сайту ОГО сьогодні присвячена Марині Павлюченко. Переселенці, яка зараз теж допомагає переселенцям.

МАРИНА ПАВЛЮЧЕНКО, членкиня ГО «Дія.Рівне», голова ГО «Всеукраїнське об’єднання переселенців”



Моя історія, як переселенки розпочалася в 2014-ому році. Тоді, коли розпочалася війна в Донецьку, ми вимушені були їхати від війни. Так, були думки, що все це швидко завершиться і ми зможемо повернутися швидко додому. То ми прийняли рішення поїхати на певний час до моря. Зібрали одну валізу, але навіть не думали, що це буде все, що нам вдасться забрати з рідного дому.

А далі все наче в тумані, виїзд з «відпочинку» і дорога до невідомого, на той час для нас Рівного. В руках у нас було дві сумки речей і на цьому все. Довелося починати життя з початку.

Було важко, бо ми мали маленьку дитину, я не могла активно шукати себе. Але і тут мені довелося брати відповідальність та ставати активісткою…Спочатку як голова батьківського комітету в садочку. Ми вирішували низку питань. Це мені допомогло, щоб краще знати місто, краще пізнати людей. Потім я познайомилася з ГО «Дія.Рівне». Це реально змінило моє життя. Адже це команда жінок, які дійсно близькі мені по духу і найголовніше там я побачила, що можу бути максимально корисною в суспільстві.



Активно включилася у волонтерську роботу, далі соціальні проекти, навчання і таким чином в мене знову ж таки зросло коло мого спілкування. Завдяки діяльності в цій ГО я маю нині більше знайомих та друзів, ніж чимало корінних рівнян.

Коли я дізналася про початок війни, то не можу сказати, що це мене дуже здивувало. І поясню чому, бо для мене війна в прямому значенні слова почалася в 2014-ому і триває до нині. Просто її масштаби, звісно ж, розширилися. Я не панікувала. В перший день зняла трохи грошей, зробила певні стратегічні запаси їжі, бо традиційно в мене їх немає і знала, що мені треба думати, як своєю працею почати допомагати іншим.



Вже з 26-ого лютого я активно включилася в процес волонтерства. Спочатку це була підтримка сил територіальної оборони, допомагала в облаштуванні сховищ (укриттів). Адже в перший місяць війни це було дійсно великою проблемою.
З початку березня вектор моєї роботи дещо змінився. Так, ми і далі допомагаємо силам ТО, ЗСУ, але почалося масове переселення до нас в громаду переселенців і я вирішила допомагати їм. Для мене це важливо ще і тим, що я і сама маю таку долю переселенки. Тому розумію їх і можу допомогти та підтримати.

Я створила спеціальний вайбер чат, де ВПО могли говорити про свої потреби і ми дійсно «усім світом» шукали, як допомогти. Бо ж долі людей бувають дійсно різними. Є ті, хто мають кошти на житло та продукти, а поруч з тим приїжджають родини, які втратили абсолютно все…



Зараз люди по-різному відносяться до переселенців. Але мені щиро хочеться, щоб позитивних вражень про цих людей було більше. Скажу відверто, що мені пощастило натрапляти саме на таких людей, які готові і самі допомагати у місті. Вони плетуть маскувальні сітки, волонтер ять, ходять на курси вивчення української і це дійсно чудово.

Важливо ще сказати, що багато кому треба підтримка не тільки матеріальна, не тільки продуктами харчування ітд. Людям часто треба спілкування, допомога в оформленні документів, адже вони часто розгублені та не знають, як їм діяти далі та до кого звертатися.

Ви уявіть, в чужому, невідомому місті, починати життя з самого початку і взагалі, з думками про те, як жити далі. Тому допомога комплексна і нам важливо, щоб ці люди відчували себе тут потрібними. Так, зараз частина вже пробує вертатися додому. Частина виїздить за кордон, але принаймні я працюю для того, щоб ці люди у нас в Рівному, в той час, коли вони тут відчували себе комфортно.



Кожна історія людини – унікальна і якщо нас судилося зробити свій внесок в долі цієї людини, ми маємо це робити. Мені часто кажуть, що ви-наш янгол-охоронець, то чи не це ті найважливіші слова, заради яких ти щоденно ідеш допомагати і розумієш, що твій внесок важливий і твоя поміч потрібна.