Як говорити з людиною, яка втратила близьких на війні: поради психолога

Тисячі українських дітей плачуть над могилами своїх батьків, дружини — у скорботі за чоловіками, матері — готові віддати себе, аби сумна звістка про те, що її сина чи доньку убив ворог, була помилкою...

Під час прессконференції приуроченій до другої річниці повномасштабного вторгнення росії на українські землі, Президент України Володимир Зеленський вперше від початку великої війни назвав кількість загиблих військових.



“Кожна людина — це великі втрати для нас. 31 тисяча українських військових загинули в цій війні. Не 300 тисяч, не 150 тисяч, як бреше путін. Але це великі втрати для нас. Росіян загинуло 180 тисяч. Всього втрат загиблих і поранених — до 500 тисяч. Скільки поранених у нас — я не скажу, тому що росія буде знати скільки людей пішло з поля бою. Тож я просто не скажу про це. Є безвісти зниклі: не будемо гратися з цими цифрами, адже, наприклад, минулого обміну додому повернулося двоє наших хлопців, які вважалися безвісти зниклими. І є десятки тисяч цивільних людей, які загинули, вбиті, замордовані на тимчасово окупованих територіях або депортовані в росію. Ми не знаємо, скільки їх,” - зауважив Президент України Володимир Зеленський.

31 тисяча родин у скорботі. І нехай це лише приблизні дані, проте біль втрати від цього не стане меншим. Лише минулого року на майдані Незалежності у Рівному урочисто попрощалися та схилили голови у пошані до 143 військовослужбовця, які віддали своє життя за Україну.

Та попри роки втрат українці до кінця так і не навчилися підтримувати тих, хто щойно пережив горе, кажуть психологи.

“Так багато зараз у стрічці дописів дружин, що втратили чоловіка на війні. І так мало під ними справді підтримуючих слів. Найгірше, що можна написати чи сказати «Відпусти його». Мені, як психологу, аж око сіпається, коли я таке читаю. Але розумію, що наше суспільство ніхто не вчив, ані як підтримувати в горі, ані як бути з проявами посттравматичного стресового розладу в інших,” - розповідає психологиня Надія Браницька.



Вона не приховує — навчитися цьому, аби насправді підтримати, а не зробити гірше, практично неможливо, втім — дають кілька порад. Перш за все, наголошує: варто усвідомити, що горювання — це процес. Аби душа зцілилася і віднайшла принаймні певний спокій, цей процес має відбутися і на це потрібен час. У кожної людини цей час може бути різним. Все дуже індивідуально. У психології нормою завжди вважалося горювання до шести місяців.

“Найгірше, що можна в цьому процесі робити , - це підганяти. Хоч ви і можете вкладати у це всі найкращі мотиви. Уявіть, що у вас розбите коліно. Що б ви не робили, але через годину воно не заживе, і завтра скоріш за все також. Скажіть розбитому коліну «та відпусти це падіння, тобі треба жити далі» і подивіться, як це вплине на швидкість загоєння. Правильно — ніяк. Так і з горюванням. Тому, якщо ви не знаєте, що сказати, скористайтеся простими: “співчуваю” та “мені дуже шкода”, - каже психологиня.



Надія додає: якщо не відчуваєте в собі сил розділити з людиною її біль, то цими словами краще обмежитись. Якщо ж розумієте, що сил вистачить, просто будьте поруч та слухайте. Телефонуйте, або час від часу заходьте. Поговоріть про померлого, згадайте моменти з життя і будьте відкритими неосудливо почути про емоційні
страждання.

“Запам'ятайте: немає правильних і неправильних емоцій в часі горювання, - акцентує психологиня. - Хтось буде відчувати смуток, хтось апатію, а хтось злість чи гнів. Лише можливість безпечно та без осуду прожити і випустити ці емоції допоможе людині поступово відновлюватися.”

У той же час Надія Браницька звертає увагу, що квапити людину щодо необхідності поспілкуватися із медиками теж не варто.

“Не тисніть із психологічною допомогою. Не кожна людина в часі горювання готова говорити з незнайомцем про свої відчуття. Тому запропонуйте, можливо, поділіться контактами, але не більше. А от міцні дружні стосунки будуть справді цілющими.
Запитайте людину, що може їй зараз допомогти. І не бійтеся питати «Як ти?» й почути відповідь. Лише можливість в безпеці відповісти на це питання є сама собою цілющою.”



І хоч навіть у сучасному світі українці у більшості не вважають за потрібне звертатися за психологічною допомогою, повністю відкидати таку підтримку не варто. Адже існують випадки, коли без професійного погляду не обійтись.