Три роки повномасштабної війни: шлях крізь біль, втрати та боротьбу - думки з приводу

Як пише на своїй сторінці у Facebook Оксана Бровко, медіа-менеджерка Асоціації незалежних регіональних видавців України та авторка книг для дітей, перші тижні були хаотичними – редактори в регіонах евакуйовували родини, шукали бронежилети, генератори, папір для газет. Ніхто не був готовий, але ніхто й не здавався.

Сьогодні боротьба триває, але виклики змінилися. Ми більше не просто обороняємося – ми виборюємо майбутнє. Втома та економічний тиск роблять цей шлях ще важчим, але українці залишаються незламними.

За три роки ми стали сильнішими. Ми навчилися чути сирени, не спиняючи кроку. Наші лікарі оперують під вибухами, вчителі навчають дітей в укриттях, журналісти розповідають історії втрат, приховуючи власний біль.

Але є те, що не змінилося – наша жага до свободи.

Історія повторюється. У 1937 році радянська влада заарештувала і стратила прадіда Оксани Бровко – Павла. Його дружина майже 20 років потому, не знаючи правди, писала листи до Кремля, шукаючи відповіді. Сьогодні українські жінки так само шукають своїх чоловіків, батьків і синів, що потрапили в полон чи зникли безвісти.

Як тоді, так і зараз, доки існує росія, трагедії не припиняться.

Але Україна – як прабабуся Степаніда. Вона не здається. Вона не знає, коли дочекається справедливості, але вона бореться.

Ми не можемо змиритися. Бо інакше бути не може.

Три роки тому Україна довела всьому світові, що вона не лише виживе, а змінить хід історії. І ця історія пишеться просто зараз – кожним українцем, кожною краплею крові, кожним кроком до перемоги.