Життя не вистачить, щоб змінити ставлення для ветеранів

Євген Сивопляс – ветеран, який боронив країну від ворога в складі 3-ьої штурмової бригади. Пройшов важкі бої, під час крайнього – в Авдіївці, отримав важке поранення. Як наслідок – ампутація та протезування. Зараз ветеран вбачає свою місію в тому, щоб допомогти суспільству приймати таких, як він. А керівництво міст звернути увагу на те, що зараз безбар'єрність у громадських місцях – це далеко не забаганка, а вимога часу, над якою треба активно працювати.



- У Рівне ви приїжджаєте з Луцька, розкажіть про те, які цілі переслідуєте в нашому місті, що хочете започаткувати тут?
-Моя головна мета в Рівному – популяризувати жест «рука до серця», яким можна подякувати за захист. Ми прагнемо відвідувати освітні заклади, школи, університети, а також проводити тестування. Це те ж саме, що відбувається в Луцьку. Під час першого нашого візиту ми тестували АТБ на Шевченка, 3. Персонал не допомагав, а люди не реагували. Вони просто стояли в черзі, навіть коли було місце для людей з інвалідністю. Стояли здорові цивільні люди, і я змушений був ставати в чергу разом із ними, без жодної реакції з їхнього боку. Місцева волонтерка, відчувши сором за таку поведінку, почала сваритися з касиром, але касир відповіла, що це не має значення. Тестування в «Злата Плаза» також не принесло кращих результатів. Люди продовжували стояти в черзі, не поступаючись місцем. Подібну ситуацію ми спостерігали в Луцьку. Те, з чого ми починали в Луцьку, те ж саме відбувається і в Рівному.

- Як Рівне, чи виділяється воно на фоні інших міст? Чи є відмінності?
- Ситуація в інших містах також схожа. Наприклад, коли ми тестували магазини в Тернополі, було те ж саме. Це мій шлях боротьби з байдужістю. Я вийшов з лікарні в квітні, самостійно, без допомоги. Дружина вже поїхала, а я вирішив зробити закупівлю продуктів і піти в перукарню. Рухаючись тротуаром, я помітив, що люди уникають мене. Вони не дивляться на мене, відвертають обличчя. Це змусило мене думати, що зі мною щось не так. Мабуть, за відсутності кінцівки я виглядаю неприємно, несеметрично, незвично для інших. Люди просто не хочуть дивитися, щоб не відчувати якийсь дискомфорт, чи як це пояснити. Постійно зустрічаючи нових людей, які так само відверталися, я почувався ображеним. Ці почуття не покидали мене протягом усього маршруту, поки я не повернувся в лікарню і не ліг у ліжко.

- Які у вас були думки на цей рахунок? Ви ображалися на оточуючих?
- Мене це питання не покидало, я просто не міг це прийняти. Ще вчора я віддавав життя за людей, захищаючи їх, а сьогодні вони навіть не можуть подивитися на мене. Це дуже боляче. Але я зрозумів, що якщо нічого не робити, то все життя, рухаючись тротуарами, я постійно буду перебувати в цих почуттях. Звідси й виникла наша громадська організація «Руш скелю». Своєю діяльністю ми прагнемо підвищити престиж ветерана та військового, інтегрувати людей з інвалідністю в суспільство та створити умови для безперешкодного доступу до соціальної інфраструктури.



- Розкажіть про ваш соціальний експеримент у Луцьку. Які ваші враження і думки були після нього?
- Влітку у центрі Луцька ми провели соціальний експеримент разом із акторами Волинського обласного драматичного театру імені Тараса Шевченка – Дариною Лагодою та Іванною Романюк. Ми перевіряли доступність закладів та установ для людей, які пересуваються у кріслі колісному. Насправді проблем є чимало. Звісно, певні кроки зроблені, але часто мені здається це виконано для галочки, а не задля реального результату.

- Як ви оцінюєте стан пандусів у Рівному?
- У Рівному є пандуси, але вони часто не відповідають нормам. Наприклад, пандуси мають великий кут нахилу або слизьку підлогу. Часто будують ганок з глянцевої плитки, яка стає дуже слизькою. Відсутні поручні, і щоб з’їхати або піднятися пандусом, потрібна допомога інших. Але ж є норми ДБН, які регулюють кут нахилу. Під час наших тестувань ми запитували перехожих, чи адаптоване місто для людей на кріслах колісних, і вони відповідали так, бо бачили пандуси. Але скористатися ними майже неможливо, треба, щоб хтось допомагав. Були випадки, коли навіть працівники закладу намагалися допомогти, але не вдавалося через великий кут нахилу.

- Рівне – одне з шести міст, де реалізується пілотний проект «Безбар'єрність». Що б ви хотіли бачити в цій стратегії?
- В першу чергу, ментальна доступність. Це не потребує великих вкладень, але має величезне значення. Люди повинні з повагою ставитися до ветеранів та людей з інвалідністю. Ветеран на милицях або у кріслі колісному не повинен стояти в черзі, щоб купити продукти. Під час одного з візитів до Рівного я виходив з автобусу на автовокзалі та йшов купити квіти. Люди в черзі не поступалися місцем, навіть коли бачили мене.



- Скільки часу потрібно, щоб суспільство повністю змінилось? Чи взагалі можлива така трансформація?
- Ми працюємо. Наша громадська організація працює без вихідних, без відпусток та без відпочинку. Кожний тиждень у нас заходи, заходи, заходи. Тиждень за тижнем ми встигаємо зробити те, що важливо. Адже все рухається дуже повільно. Люди не хочуть змінюватись. Здавалося б, що таке просте рішення, як повісити дзвіночок на двері закладу для людей з інвалідністю – це всього дві тисячі гривень для бізнесу. Але і це не вдається, не просто не хочуть, а принципово ігнорують цю проблему. Я не впевнений, що вистачить мого життя, щоб виправити усі ці проблеми. Тому я не зупиняюсь, тому немає вихідних. Повага одна до одного – основа змін. Дякую всім, хто робить світ кращим.



Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів