Пожертвував власними ногами, щоб врятувати 32 душі

Поруч з нами живуть Герої. На перший погляд – це можуть здаватися звичайні люди, але, коли ти бачиш і дізнаєшся шлях, який довелося проти, то розумієш, що не кожен зміг би витримати такі випробування.

Андрій Соломін – військовий, який втратив на війні обидві ноги…Він пережив навіть клінічну смерть на шість хвилин, пережив ампутацію обох ніг, але впевнено каже про те, що його жертва допомогла врятувати життя 32 бійців. Історія витривалості, сили та неймовірного патріотизму – це історія Героя Андрія Соломіна…

Уродженець Луцька, ветеран АТО, військовий 100-ої окремої механізованої бригади Андрій Соломін рік тому під час бойового зіткнення втратив одразу дві ноги. Зараз Герой проходить реабілітацію, вчиться жити в нових реаліях та є прикладом для багатьох захисників.



• Андрію, розкажіть, як почалася ваша військова історія?
Моя історія служби почалася ще під час строкової служби у Львові, коли я потрапив у десантні війська. Це був 2014 рік, один із найнапруженіших періодів сучасної України. Потім мене призвали до складу 51-ї окремої механізованої бригади. Але найцікавіше те, що на фронті я виконував функції механіка у відновлювально-ремонтному батальйоні, хоча й починав із зовсім іншого напрямку.

• Як ви сприймали можливість цієї війни до її початку?
Якщо чесно, я не вірив у цю війну. Я думав, що росія просто «пограє м'язами» — покаже силу, залякає, але далі цього не піде. Здавалося, що навіть якщо війна і станеться, то вона буде схожа на 2014 рік. Щось локальне, обмежене... але точно не масштабне. Не вірилося, що станеться те, що ми бачимо зараз.

• Як почався для вас перший день війни?
Мій ранок почався з дзвінка товариша, який досі служить. Телефон буквально розбудив мене. Після того все було, як у багатьох: я швидко вирішив усі робочі питання й пішов до військкомату, аби стати на захист України.

• Які були ваші перші кроки у військовій службі?
Спочатку мене записали до територіальної оборони, бо ніхто тоді не знав, як далі розвиватимуться події. Я приєднався до 100-ї бригади територіальної оборони, й ми майже рік обороняли кордон Волині. На той час я вже мав звання молодшого сержанта.



• Чи завжди це була робота, яка вам підходила?
Не зовсім. Штабна робота не була моїм покликанням. Тоді мій командир сказав: «Ти толковий, з тебе треба зробити офіцера», і дав мені кілька днів на роздуми. Я давно хотів навчатися на військового, і це була ідеальна можливість стати класним командиром. Я вирішив погодитися.

• Де проходило ваше навчання? Як ви оцінюєте цей досвід?
Навчання тривало два місяці в Латвії. Це було надзвичайно корисно, адже ми здобували максимально практичні навички. Це дало мені дуже міцний фундамент для подальшої служби. 6 травня я поїхав у Лиман і обійняв посаду командира піхотного взводу. Це було серйозним кроком уперед у моїй військовій кар’єрі.

• Розкажіть, як розгорталися події того дня, коли ви отримали поранення?
Ми міняли 115-ту механізовану бригаду. На той момент я вже був командиром роти і йшов першим разом зі своїми хлопцями. Ми завершили заміну, але я помітив, що сусідні бригади, які стояли поруч, почали просто «сипатися». Стало зрозуміло, що нас можуть взяти в оточення.



• Чи був наказ відходити в той момент?
Наказу відходити спочатку не було, хоча росіян було в 6-7 разів більше, ніж нас. І це навіть без урахування їхньої авіації та техніки. Згодом наказ на відхід надійшов, але потрібно було одночасно тримати фронт. Ми виставили фланг кулеметників, щоб забезпечити прикриття.

• Як ви діяли в цій ситуації?
Я завжди вважав, що офіцер має виходити на позицію першим і залишати її останнім. Тому знищив усе, що міг, і почав відходити. У цей момент я відчув, як падаю на спину. Тоді я зрозумів, що ніг в мене вже немає. Я одразу замотав собі турнікет, а другий наклав військовий із позивним «Шкет». Навіть у ті моменти я усвідомлював, що необхідно продовжувати відбиватися, адже ворог наступав. Ми не могли дозволити собі втратити позиції.

• Що було далі після поранення? Як реагували побратими?
Інші хлопці швидко прийшли на допомогу, поклали мене на ноші. Я встиг сказати їм, щоб забрали планшет і камеру, які були зі мною. Потім нас евакуювали в село Новокалинове. Там мене сховали в гаражі, де ми провели 8 годин, чекаючи на подальшу евакуацію. Це були довгі години, але ми трималися. Хоча, якщо чесно я до кінця не вірив, що ця евакуація можлива. Далі мене привезли до стабілізаційного пункту. Єдине, чого я бажав у цей момент, – це щоб мені дали знеболювальне. Я вже ледве тримався через біль і втому.

• Ви згадували про клінічну смерть. Що відбулося тоді?
Так, у мене була 6-хвилинна клінічна смерть. Це момент, який важко описати словами, але я повернувся. І сьогодні я впевнений, що мої втрати не були марними. Втративши ноги, я дав можливість врятувати життя 32 інших захисників. Це була висока ціна, але я зробив би це знову, якби довелося.

• Що для вас є головним джерелом підтримки у цей непростий час?
Для мене головним орієнтиром, стимулом та підтримкою завжди залишаються моя родина, дружина і близькі друзі. Вони неймовірно допомагають, приїжджають, щоб підтримати мене, й це надихає. Їхня віра в мене дає сили рухатися вперед, незважаючи на всі труднощі.



• Як впливають слова побратимів на ваше сприйняття себе?
Це особливий момент, коли побратими підходять і кажуть, що ти командир, який врятував їм життя. Така повага і вдячність неймовірно надихають. Це дає розуміння, що твоя робота має значення і що вона справді допомагає іншим.

• Чи виникала у вас думка здатися через усі випробування, які випали на вашу долю?
Здатися – це не варіант для мене. Ще від початку я усвідомив, що повернувся сюди не просто так. У мене є переконання, що я маю виконати певну місію. Це відчуття, яке завжди залишається зі мною. Моя підтримка – це рідні, дружина, близькі люди, і їхня віра дає мені сили продовжувати шлях, навіть коли стає важко.
Краще бути інвалідом у своїй країні, ніж жити без неї. Ця думка стала для мене орієнтиром. Можливо, звучить жорстко, але я вірю, що краще тричі загинути на війні, ніж ховатися від боротьби. У ту секунду, коли ворог ступив на нашу землю, я зрозумів, що маю зробити те, що необхідно, не замислюючись.
Мої випробування зробили мене сильнішим, і це не лише фізична мужність, а внутрішня стійкість. Я вірю, що складні часи народжують сильних чоловіків, і кожен з нас здатен стати таким.



Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів