Коли плаче місто: про гідне прощання з Героями в Рівному та силу спільного болю

Та, хто стоїть біля витоків цієї важливої традиції – Ірина Музичук, організаторка ритуалу КП «Спецкомбінат – ритуальна служба». Понад 20 років вона допомагає людям у найважчі хвилини їхнього життя – хвилини прощання. І особливо важливими стали ці моменти під час війни.

Від хору до організації прощання

– Пані Ірино, ви вже багато років працюєте в цій сфері. Як усе починалося?

Я прийшла працювати у «Спецкомбінат» у лютому 2002 року. До того моє життя виглядало зовсім інакше – я закінчила школу з медаллю, здобула диплом з відзнакою викладача хорових дисциплін. Життя складалося добре, але все перевернулося, коли трагічно загинув мій чоловік. Залишившись самою з маленькою донькою у великому місті, я опинилася перед необхідністю шукати роботу. В центрі зайнятості мені запропонували вакантну посаду організатора ритуалу. Це рішення далося нелегко, але я відчула, що розумію біль втрати, і, можливо, зможу допомогти іншим.

– Ви змінили свою професійну сферу кардинально…

Так, і згодом я відчула потребу поглибити свої знання. Тому вступила на культурологічний факультет РДГУ, де з відзнакою захистила дипломну роботу на тему «Поховально-поминальна обрядовість у системі функціонування традиційної культури». А потім продовжила навчання – здобула ступінь магістра психології у НУВГП. Розумію, що горе – це не просто емоція, це цілий процес, що вимагає глибокого розуміння і обережного підходу.



– Яка найголовніша місія вашої роботи сьогодні?

Підтримати. Бути поруч. Створити таку атмосферу, щоб рідні відчули: їхній біль поділяє вся громада. Особливо це важливо під час прощань із загиблими Героями. Коли звучить останній дзвін, коли священник читає молитву, коли матері вручають державний прапор – це не просто ритуал, це святий обов’язок перед тими, хто пішов із життя, захищаючи нас.



Прощання із Героями - сакральні й почесні

– Пані Ірино, що для вас означає організовувати прощання із загиблими Героями?

Це не просто робота. Це місія. Я дуже добре розумію, що відчувають ті, хто втрачає найрідніших – я сама пройшла через особисті втрати рідних людей. Але коли це Герой, який загинув за країну, це – горе, підняте на рівень національної пам’яті. Такі похорони – це не лише плач матері чи вдови, це біль усієї громади. Тому кожне прощання має бути гідним, урочистим, наповненим честю й пошаною.

– Що робить рівненські церемонії такими особливими?

Ми з перших днів повномасштабного вторгнення зрозуміли: не маємо права на байдужість. Вже не йдеться просто про організацію поховання – йдеться про ритуал, що стає частиною історії міста. Сценарії, які я розробляю для прощань, містять кожну деталь – від строю почесної варти до вручення прапора родині. Але найголовніше – атмосфера. Коли звучить гімн, коли плаче оркестр, коли в очах людей стоїть мовчазне «дякую», – ці миті стають сакральними.



– Як реагують родини?

Кожна історія – це зранене серце. Дуже важливо знайти слова, які не ранити ще більше, а підтримати. Часом просто мовчимо разом. Іноді рідні навіть просять допомогти їм проговорити прощальне слово. Я намагаюся бути не просто організатором – я людина поруч. Часто плачу з ними. Бо неможливо не відчути цей біль, коли мати стискає в руках прапор, який вкривав її сина…

– Чи було прощання, яке ви не зможете забути ніколи?

Прощання з Героями Небесної Сотні в драмтеатрі… Тоді стояло все місто. Було морозно, але люди не розходилися. Потім — похорони добровольців, юнаків, що ще вчора сиділи за партами. І зараз — хлопці з найгарячіших точок фронту. Всі молоді, красиві, з мріями, які не встигли здійснитись. Вони повертаються до нас у трунах, і ми не маємо права провести їх буденно. Лише з гідністю.

Біль, який не можна описати словами

– Що найважче у вашій роботі?

Безумовно, це постійна напруга. Кожне прощання – це стрес і для мене, і для моїх колег. Ми стикаємося не лише з емоційним болем, а й із фізичними випробуваннями – церемонії відбуваються за будь-якої погоди, в різних умовах. Але найважче – це очі матерів і дітей, які прощаються назавжди. Цей біль неможливо описати словами. І наша задача – зробити все, щоб у цей момент люди відчули підтримку, щоб останній шлях їхнього Героя був гідним і світлим.



– Ви завжди стримані, зібрані. Але ж це така важка робота…

Іноді здається, що серце не витримає. Але мене тримає розуміння: я повинна. Бо якщо ми не створимо простір, у якому рідні зможуть попрощатися з любов’ю, то ми залишимо їх наодинці з нестерпним болем. А ще – тримає вдячність. Після церемоній мені часто пишуть родини. Дякують за тепло, за слова, за музику, за атмосферу. І я знаю: навіть якщо біль не зникне, він стане трішки світлішим.

– Як вдається поєднувати таку емоційну роботу з повсякденним життям?

Рятує віра. Рятує родина. Рятує навчання – я зараз здобуваю другу освіту, психологічну. Бо хочу глибше розуміти людський біль, щоб не робити помилок у найчутливіші моменти. А ще – я активна громадська діячка, голова профспілки, керівниця ОСББ. Ці обов’язки теж вимагають віддачі, але дають відчуття, що ти живеш не даремно.

Місто плаче не лише в день поховання. Воно носить у собі пам’ять. А завдяки таким людям, як Ірина Музичук, ця пам’ять має форму, ритуал, гідність. У прощанні вона створює міст між життям і вічністю — міст, по якому йде Герой, а слідом ідуть сльози, шана, молитва...

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів