Тиша - найбільша мрія: історія Апостола з Рівненщини, який стоїть на сторожі нашої свободи

Позивний "Апостол” прийшов до бійця сам. Усміхається, пригадуючи перші місяці служби ще з часів АТО, що спершу його просто кликали по імені — Петро та й Петро. А потім хтось сказав: “Та ти ж Апостол!”. Так і закріпилося.

Своє перше бойове хрещення Петро прийняв ще у 2019-му — на сході України, в 24-й бригаді. Спочатку Мар'їнка, згодом Троїцьке, а потім Попасна. Усі ці місця йому тепер знайомі до болю.

"Це була окопна війна. “Перемир’я” було лише на папері. ОБСЄ їхало — і вже через годину по нас били. Снайпери працювали постійно. Але тоді ще не було дронів. Не те, що зараз. Тепер ти навіть не встигнеш голову підняти — тебе вже бачать. Вже летить."

У грудні 2021 року Петро звільнився зі служби. Мав трохи часу побути вдома. Та вже 24 лютого 2022-го, почувши перші новини, вирішив без роздумів: знову на фронт.

"Я не вагався. Ми всі всередині знали, що щось буде. Було це передчуття. Я не чекав повістки. Просто зібрався і пішов. Бо хто, як не ми?"

З того часу — нескінченне нове пекло війни. Війни, де люди більше не герої, а мішені. Де кожен рух — на вагу життя. Де кожен день — ще одне виживання.

"Це вже зовсім інша війна. FPV-дрони, мавіки, “очі в небі”. Вийшов — і вже у прицілі. Штурми по п’ять на день. По двадцять “ФПВішок” на одну позицію. Головне — триматися між прильотами. Там тебе не шкодують. Там треба вистояти."

Півтора року Петро зі своїм підрозділом тримав лінію оборони на Торецькому напрямку. Його опис бойових умов — без прикрас:

"Це не фронт — це виживання. Заміна — тільки коли сніг або дощ. Бо тоді нічого не літає. Люди просто не витримують. Але мусиш тримати. Бо за тобою — твої."

Усередині — втома. Назовні — залізна витримка. А в серці — родина. Те, що не дає впасти.

"Дома чекає жінка, мама, діти. Молодша — Яринка. Другий клас. Питає: "Тату, коли приїдеш?". Я не кажу їй про війну. Стараюся берегти. Просто кажу: ще трошки. Мрію лише про одне — про тишу. Заснути і не здригатись. Побути просто людиною, не цілю. Відновитись. Жити."

Петро добре знає, чим є ця війна для молоді. І попри власну витримку, говорить про фронт із чесністю:

"Молодь, яка йде — має розуміти: без знань тут ніяк. Це не про відвагу — це про вміння. Тактика, техніка, дрони, реакція. Якщо не твоє — не йди. Але якщо вже пішов — то вчися. І тримайся. Тут не місце для необачності."

Болючою темою залишаються ті, хто залишився в тилу, але обрав не підтримку, а байдужість. Упевнений, що кожне рішення має свою ціну, хоч і не всі готові її платити.

Сьогодні «Апостол» — не просто боєць, а символ тих, хто вистояв, коли здатись було легше. Тих, хто не шукає слави, а виконує свою роботу — мовчки, важко, щодня. Його шлях — із Повчі до Попасної, з дому до безкінечної атаки дронів. І назад — туди, де його чекають. У тишу, яку він виборює для кожного з нас.