Батько й син на війні: як родинні цінності стали основою бойового побратимства

28-річний Дмитро з Корецького району на Рівненщині не служив строкову, не мав жодного відношення до армії, займався підприємництвом і жив звичайним життям. Родина, маленький син, щоденні справи, мрії, плани — все, як у більшості українців до 24 лютого 2022 року. Але війна перекроїла реальність. І коли його батько, Сергій Аркадійович, добровільно пішов до лав Збройних Сил України, Дмитро зрозумів: доведеться змінити все.

«Спершу до війська пішов тато. Я лишився у родині за старшого. Але внутрішньо знав: це питання часу. Я теж піду», — розповідає Дмитро.

І він пішов. У серпні 2024 року підписав контракт із 23 інженерно-позиційним полком Командування Сил підтримки ЗСУ — тим самим, де служив і батько. Тепер вони побратими. Один полк, різні підрозділи, спільна мета.

Бойовий досвід і перша зустріч із війною

Після підписання контракту було навчання в одному з навчальних центрів, а вже в жовтні — Схід. Перше бойове завдання, перші обстріли, перші втрати й страхи.

«Було страшно, — не приховує Дмитро. — Ми ставили тетраедри, єгозу, різні інженерні перепони. Над нами постійно “працювала” ворожа артилерія. Доводилося й поранених вивозити».

І хоча страх ніколи не зникає повністю, Дмитро звик. Загартувався. Побратими почали покладатися на нього. Його навички, витримка та рішучість стали тим, що рятувало життя на фронті.

Планована зустріч із батьком і дрон-ворог

У січні 2025 року Дмитро планував нарешті побачити батька. Востаннє вони бачилися влітку — ще до укладання контракту. Зустрітися хотіли на позиціях: обидва були на тому ж напрямку.

Але побачення не відбулося. Дорогою Дмитро потрапив під атаку ворожого дрона. Контузія — і знову шпиталь. А батько — десь поруч, але недосяжний.

«Я не доїхав… Контузія. І це був не перший дрон у моєму житті», — коротко згадує Дмитро.

Травень 2025 року. Субота. Дмитро повертається з бойового завдання. Йому вдається збити дрон. У понеділок планує йти у відпустку, але перед цим — ще один виїзд. Знову дрон. Цього разу він влучив у кабіну.

«Стеля і моє сидіння просто вигоріли. Пам?ятаю, як наклали джгут на ногу… Втрачаю свідомість. Дорогою — стабпункт. Поранення серйозні: спина, грудна клітка, рука, нога — все в уламках. Усе тіло болить, але я живий», — розповідає Дмитро.

Найбільше постраждала нога. Уже зроблено 11 операцій. Попереду — ще. Уламки досі в тілі.

Нарешті — зустріч із батьком і родиною

У шпиталі сталася довгоочікувана зустріч із батьком. Нарешті. Після багатьох місяців війни. Сльози, обійми, мовчання, якого не треба пояснювати. Батько і син, обидва — військові, обидва — поранені цією війною, і тілом, і душею.

Приїжджала і дружина. І син. Найцінніше — побути разом хоча б дві доби.

«Ми були разом два дні. Я тримав сина за руку, слухав, як він сміється. Це було найбільше щастя. Я живий. Я чую їх. Я відчуваю їхню любов. І більше нічого не треба», — каже захисник.

Попереду — реабілітація, відновлення, боротьба з болем, з обмеженнями, з бюрократією. Дмитрові дали третю групу інвалідності — лише на рік. Але він не втрачає надії.

«Я не з тих, хто здається. Поруч у палаті лежав військовополонений. Він розповідав, як знущались з наших. Як ламали руки, ноги. Щоб ми пам?ятали. Ми маємо запам’ятати це і більше ніколи не дозволити повторення. Ми — вільний народ. Ми будемо стояти до кінця», — впевнено говорить Дмитро.

Справжня причина, чому йдуть на фронт

Це не історія про героїзм у бронзі. Це історія про любов. До сина. До батька. До дружини. До країни.

Дмитро не чекав повістки. Він пішов сам. Як і його батько. Їх об’єднало не лише кров, а й зброя. Ідея. Спротив.

Це ще одне нагадування: за наш спокій, за можливість прокинутись і випити кави — хтось зараз латає собі шкіру, збирає по шматках своє тіло. Але не втрачає сили духу.

«Мрію лише про одне — щоб ця війна закінчилась. І щоб ми, нарешті, знову жили», — зізнається Дмитро.

Історія батька й сина з Рівненщини — це про любов, яка сильніша за біль. Це про родину, яка стала побратимами. І про народ, який переможе.

Читайте також:

"Повернуся, якщо зможу. Якщо ні — залишусь корисним»: історія "Колектора"

"Мам, я вдома, як і обіцяв»: історія повернення морпіха з Острога з російського полону

Снайперка «Танго»: про шлях від танцювального паркету до передової