Війна має багато облич. Серед них — не лише ті, хто зі зброєю на передовій, а й ті, хто щодня стикається з болем втрат, невідомості та очікування. Олена з Рівненщини, відома у підрозділі під позивним «Гроза», — одна з таких людей.
Олена — мама трьох синів. Вона не шукала героїчних ролей і не будувала гучних планів. Ще до повномасштабного вторгнення жінка замислювалася про волонтерство, а після трагедії з підривом Каховської ГЕС це рішення лише зміцніло. Та тоді вона була вагітна — життя розставило свої паузи.
У 2025 році Олена просто прийшла до 104-ї бригади. Без промов, без вагань. Лише коротке і чітке:
«Я вирішила».
Пошук користі — а не статусу
Вона зізнається, що не уявляла, якою є армія зсередини. Прийшла з єдиним запитанням — чи може бути тут корисною. За освітою Олена — юрист, і саме цей фах визначив її місце в підрозділі. Найскладніше й найболючіше.
Там, де біль не має вихідних
Сфера її відповідальності — робота з родинами загиблих і зниклих безвісти військовослужбовців. Документи, службові розслідування, оформлення виплат, нескінченні дзвінки. Матері, які не припиняють вірити. Родини, які шукають відповідей.
Для Олени це не просто паперова робота. Це — люди. Це біль, який не завжди можна зняти, але який не можна ігнорувати.
Чому саме «Гроза»
У підрозділі її називають «Грозою» не випадково. Вона не відпускає жодного питання, поки не розбереться до кінця. Для неї не існує формулювання «це не моя проблема». Є лише відповідальність — перед родинами, перед побратимами, перед країною.
Тил, який тримається на людях
Вдома на Олену чекають троє синів — Матвій, Владислав і наймолодший Олександр. Саме вони — її головна мотивація і нагадування, заради чого варто вистояти.
«Коли країна горить — не всі тримають зброю. Але кожен, хто тримає на собі частину цієї війни, — у строю», — каже вона.
