Бізнес по-рівненськи сто років тому

“Рівне на початку минулого століття було найбільш благоустроєним і розвиненим містом у порівнянні з містами Волинської губернії”, — так свідчить історія. Проте, озброївшись сучасним розумінням благоустрою, навіть тих часів, можемо заперечити.

Основними заняттями рівнян було садівництво, городництво, вони утримували постоялі двори, завозили до міста товари. Дрібним крамом торгували переважно євреї.
Якщо говорити мовою цифр, то у 1911 році населення Рівного становило 33 тисячі 722 особи, де більше десяти тисяч було українців. Євреїв проживало понад 19 тисяч. Меншу частину населення складали поляки (2,5 тисячі), німці (близько тисячі), татари та чехи. Найменше проживало росіян — 82 особи. Понад 600 громадян мали почесні звання. У місті працювало 17 священиків, 17 лікарів, 11 стоматологів, 12 повивальних бабок і акушерок. За рік народжувалось до тисячі дітей.
Разом з тим, промисловість розвивалась слабенько. На початку ХХ століття працювала тютюнова та суконна фабрики, шкіряний завод. У 1910 році починає працювати пивоварний завод “Бергшльоз”, приміщення якого експлуатується і в наш час. У місті діяли 20 дрібних підприємців (цукеркова, миловарна і гільзова фабрики), майстерні, 200 дрібних магазинів, п’ять церков, два костели та кілька синагог.
На той час на підприємствах мали місце страйки. Так, у лютому 1900 року на тютюновій фабриці Помаранця відбувся страйк про підвищення зарплатні, проте коли звільнили двох працівників — страйк припинився.
Уперше в історії міста у 1906 р. відкрився краєзнавчий музей при сільськогосподарському товаристві. Замість згорілого дерев’яного будинку драмтеатру єврейським підприємцем Зафраном було зведене нове цегляне приміщення (не збереглося). Донедавна на цьому місці (вул. С.Петлюри, 3) був міський будинок науки і техніки. Меценат барон Федір Штейнгель та міський голова О.Бухович відкрили на вулиці В’язничній (нині Пушкіна) жіночу гімназію.
Економічний розвиток міста дещо пожвавили збудована у 1857 році Рівненсько-Віленська шосейка та Києво-Брестська залізниця (1873). Міська дума утримувала місто у чистоті, примушуючи власників будинків, магазинів та різних контор турбуватися про чистоту прилеглої території, адже на кожній споруді вивішувались таблички з іменами власників. Уздовж вулиці садили акації, липи, клени. Влада забороняла крити соломою чи очеретом дахи будинків у межах міста, саме така покрівля переважала до 1902 року. Новаторство у транспортну галузь міста ввела соціальна постанова міськдуми, де перевізників вантажів називали “лошовими”, коли “легкові” перевозили пасажирів, де самі їздові повинні були пристойно одягатись у кучерський чорний жупан. Для своєрідного експерименту з Рівного пустили перші автобуси до Житомира.
Проїжджаючи Шосовою (Соборною) вулицею, тяжко було не помітити силу-силенну дрібних торгових закладів. Вони разом із кричущою рекламою товарів “утворювали вниз і вгору по вулиці якийсь божевільний ряд”. Заяложені власники стояли біля закіптюжених дверей, і кожен з них вигукував, щоб купували товар саме у нього, а не в його конкурента-шахрая по інший бік дороги. У цьому тісному містечку скупчилося дуже багато магазинів, візників, перукарів, кравців, адже зайнятість переважала реміснича.
Згідно з політикою польського уряду, протягом 20-х років Волинське воєводство було аграрною провінцією Речі Посполитої із погано розвиненою промисловістю. На посади службовців запрошувалися поляки переважно з центральної Польщі. Стосовно ринку праці, то у Рівному він був украй нерозвиненим, адже промисловість не зростала, зосереджена в центральних регіонах країни торгівля залишалася в руках багатших євреїв. Так само важко говорити про нормальний розвиток торгівлі, коли мешканці краю обмінювали продукти сільського господарства на промислові товари, завезені з Лодзі чи Варшави. По суті, наш край поставляв лише сировину, обробіток її проводився на підприємствах Центральної Польщі. До того ж, переважали відсталі, патріархальні сільськогосподарські технології, які не могли дати задовільних економічних результатів. Серед найбідніших верств поширеним був голод, і це змушувало у пошуках рятунку виїздити в село. Ціни на товари першої необхідності зростали, а рівень добробуту — суттєво знижувався. Праця нечисленної верстви рівненських робітників при 12-годинному робочому дні була малооплачуваною та соціально незахищеною, адже робітники у випадку хвороби або старості практично були позбавлені засобів існування.
Всі ці відомості вдалося почерпнути з матеріалів Рівненського обласного краєзнавчого музею та книги Ярослава Поліщука “Мандрівка крізь віки”.

Loading

Не пропускайте важливі новини Рівненщини Читайте ОГО у Google News
Підписатися
Поділитися:

Головні новини

Прокрутка до верху