— Готель функціонує вже рік, як ідуть справи?
— Не можу сказати, що всі номери зайняті. Наші гості в основному — іноземці, наприклад власники “Азоту”, цементно-шиферного заводу, “КамАЗ-Трансу”, навідуються і туристичні агенції. З точки зору бізнесу, хотілося б кращого. Минулого року ми відкрили філію готелю “Марлен” на березі озера у Гідропарку, збудували елітний котедж, гараж на два авто, сауну, спорткомплекс, джакузі. Тут, як би не було, загальний коридор, інші клієнти. А там люди наймають будинок з обслугою, є двір, де можна засмажити шашлик…
— І сховатися від чужих очей…
— І сховатися теж.
— Якщо виникла необхідність відкривати філію готелю, отже на справи нічого нарікати…
— Цей будинок я збудував сім років тому і довгий час не знав, що з ним робити. Він стояв порожній, а якщо у будинку ніхто не живе, він застаріває, навіть морально. Тому там зробили елітний ремонт, розписали стіни, привезли гарні дорогі меблі… Отакі метаморфози. Та й сам “Марлен” планувався як кафе і кілька офісів на другому поверсі.
— Чому ж ви відмовились від цієї ідеї?
— Та хтось став допитуватися, що будуємо, а я зопалу відповів: бордель. І пішло-поїхало. А за кілька місяців стали смикати усі навколо. Тоді ж подумалось: чому б не зробити готель? Із запланованих офісів зробили кімнати, закупили меблі, сантехніку. Додали розкоші. Нічого не довелося радикально міняти.
— Ви задоволені результатом?
— Так, навіть не очікував, що вийде так гарно.
— Думаєте, Рівне готове до такого явища? Зрештою, у нас вже є “Сова”…
— Клієнти, що приїздять до нас, готові. Це достатньо багаті люди, і вони азартні. Їм хочеться виплеснути адреналін. Тому й будуємо, так би мовити, на прохання трудящих.
— Готель — не єдине ваше дітище, наскільки мені відомо.
— У центрі міста збудували кафе “Соборне” на місці смітника, практично помийки. Тоді була справжня війна з мешканцями найближчого будинку. Але потихеньку ми таки домовились — показали людям проект, допомогли з ремонтом під’їзду, замінили двері, тоді вони змінили свою думку. Там же зробили і магазин.
— У вас є наполеонівські плани?
— Ще працюємо над проектом торгового комплексу на Черняка.
— Скажіть, чи не було спокуси залишити бізнес і піти у політику?
— Ні. Політика — це не зовсім чиста робота. Бізнес чесніший.
— Окрім роботи, чим ви ще цікавитесь?
— Дуже люблю більярд, подорожі. Люблю будувати — коли на твоїх очах з нічого постає щось нове, так приємно усвідомлювати, що це завдяки твоїм зусиллям та праці.
— Чи було у вашому бізнесі та житті якесь падіння, коли здавалося, от звідси вже не вибратись?
— Було всяке. Кажуть, хочеш мати ворога — позич кращому другу грошей. Це я теж пережив.
— Ви шкодуєте за чимось?
— Ні.
— І навіть якби була можливість змінити щось у житті, ви нічого не стали б міняти?
— Озираючись у минуле, видно, скільки допущено помилок. Але це життя, уроки. Ображатися немає на кого. Мінялася країна, люди. Був період, коли ми виробляли і продавали новорічну мішуру — “дощик”, грошей на рахунках було вдосталь, але купити було нічого — земля не продавалась, нерухомість теж. Вирішив купувати акції КамАЗу — повний пакет акцій — 40 тисяч доларів. Ніби і непогане вкладення капіталу, але через два роки КамАЗ “згорів”. На кого ображатися? Або купив величезну ферму і баню. Прийшла панянка і каже: давай будемо розводити курей. Купив 12 тисяч курчат, за місяць-другий вони перетворилися на курочок. А потім у панянки захворіла дитина, вона кілька днів не вийшла на роботу, працівники без нагляду не поміняли воду, і всі курочки подохли. Тиждень їх вивозили. Можна про таке шкодувати?
— Можете пригадати якийсь переломний момент, який змінив життя?
— Перелом наступив, коли абсолютно випадково на риболовлі мій друг дав мені почитати книгу Карнегі. Після цього я відкинув усю сором’язливість, пішов до директора одного з найбільших заводів у місті й запропонував створити кооператив. І так йому нарозповідав про грандіозні плани, що він тут же погодився. Книга мені допомогла. Я досі час від часу її перечитую. Якщо щось не виходить — берусь за Карнегі. І за ці п’ятнадцять років подарував цих книг мабуть зо двадцять — усім своїм друзям та знайомим.
— Маєте сім’ю?
— Одружений я вже двадцять років. Маю дружину, три доньки (17, 14 і 9 років), і тещу в придачу. Ще маю собаку, яка привела мені десять щенят.
— Таке становище султана, коли навколо одні жінки, вас не обтяжує?
— Ні, я рідко буваю вдома. Між іншим, моя старша донька вирішила вивчати готельну справу.
— Буде продовжувати справу батька?
— Якщо потягне.
— А дружина чим займається?
— Вона керує і магазином, і кафе, і готелем. Можна сказати, я їй бізнес здав в оренду.
— Не складно жити і працювати з людиною, бачити її 24 години на добу?
— Мені не складно. Дружина так поставила бізнес, що я її майже не бачу.
— Ким ви мріяли бути у дитинстві?
— Водієм трейлера. Казав, що буду їздити на машині, працюватиму водієм-далекобійником, щоб бачити далекі краї.
— Маєте суто чоловічі слабкості?
— Та звісно, жодні “пороки” мені не чужі. Люблю смачно поїсти, випити горілки, насмажити шашлик, поплавати в басейні. Курити покинув ще в сьомому класі. Одне табу — цигарки та наркотики. Все інше можна пробувати.
— А табу у бізнесі є?
— Складно сказати. Кожна ситуація може вирішитися у будь-яку хвилину і зовсім неочікувано, як у позитивну сторону, так і в негативну. Знаю тільки, що не займатимуся тим, що карається Кримінальним кодексом.
![]()


