Коли земля під ногами стає чорною від вибухів, а небо здається ближчим, ніж рідна людина, залишається тільки молитва. Молитва про ще один шанс. Не помститися, не перемогти, не вижити — просто ще раз побачити ранок. Ця історія — про хлопця, який втратив багато, але не втратив себе.
– Я бачив «рускій мір» в Ірпіні у 2022-му. Але вперше він прийшов до мого дому ще у 2014-му, в Костянтинівці. Знаєте, де він мені сидить? — 30-річний військовий проводить рукою вище горла, стискаючи пальці, ніби намагаючись вийняти отруйний клубок з душі.
Переді мною — високий худорлявий хлопчина. Швидка, зросійщена вимова, різкі рухи, погляд, що прожигає крізь тебе. Не схожий на героя з кіно чи з параду. Але цей молодий солдат, з позивним «Ніс», пройшов більше трьох десятків штурмів. Харківщина, Донеччина, Курська операція… І хоча він не носить медалей, його обличчя розрізає великий шрам — мовчазне свідчення служби.
Коли мама чекає ворога
Олександр народився 1995 року у Костянтинівці. Єдиний син у родині. Про батька — ані слова. Про маму — неохоче. Вона обрала інший бік. Ще в 2014-му, коли він вступив до громадського сектору «Азову», їхні шляхи розійшлися. У 2022-му остаточно — вона стала «ждункою освободітєлєй».
Іронія долі — мати, яка мала б бути тилом, стала уособленням зради. У кожному слові Олександра — біль. Але не озлобленість. Скоріше, втома. Невимовна, глибока, як чорнозем на Донбасі, де народжуються і вмирають історії.
Кондитерська фабрика, де пахне війною
Після переїзду до Києва у 2015-му він працював на кондитерській фабриці в Ірпені. Спокійне життя. Примарна стабільність. До 24 лютого.
– Я бачив, як прорвали Гостомель. Як горіла Буча. Як ракета на моїх очах влетіла в будинок — і від нього залишилася лише половина. Тоді я вперше по-справжньому злякався.
Поки вечірня зміна на фабриці розходилась, Олександр залишився в місті ще на кілька діб — під вибухами, в безсиллі, без плану.
– Виїжджали машиною. Вивезли 27 жінок і трьох чоловіків. Руzкі забирали все — золоті прикраси, телефони, гідність. Я повернувся в Костянтинівку з порожніми руками, але з повними очима того, що вже не зітреться.
Зрада, яка підштовхнула до зброї
Можливо, він би ще вагався. Але зрада близької людини стала останньою краплею.
– Один знайомий якось легко пройшов руский блокпост. З повагою від нього віддали честь. Потім — гроші невідомо звідки, дивні питання до наших десантників. Я зазирнув у його телефон — телеграм переповнений фото, кількості особового складу…
Наступного дня Олександр пішов до ТЦК. Сам попросив зустріч із СБУ. Знайомого заарештували. А він — пішов на фронт.
– Не люблю «ту страну» — ні серцем, ні шрамом.
Пекло Куп’янська й Бахмуту
Потрапив до 92-ї бригади. Хотів у 3-тю штурмову, де були побратими з «Азову». Пройшов курси, став штурмовиком. У грудні 2023-го — Куп’янськ. Потім Бахмут. Зима, обстріли, окопи, дощі, сніг. Обмороження ніг, півтора місяці лікування. І знову в бій.
– П’ять днів в окопі, п’ять днів відпочинку. І знову. На третій захід — масовані штурми. Відкат через поле. Наше завдання — евакуація двохсотих. Над нами — дрон-коригувальник. Міни. Впала одна — поруч.
– Я заліг. Підняв голову — міна просто переді мною. Сказав: «Боже, дай останній шанс»… І тиша.
Вибух. Грудна клітка зламана, легеня пробита, осколок зрізає ніс, ламає щелепу. Відключився.
– Прийшов до тями. Живий. Уколов трофейне обезболення, кровотеча спинилася. Побратими витягнули мене. Моє обличчя лякало — навіть тих, хто бачив смерть.
Шрами, які не видно під формою
Дніпро, Вінниця, лікарі не витягли всі уламки. Метал — тепер частина його лиця. Втрачено зуби, дихання через ніс — неможливе. Половина обличчя — зруйнована.
– Був у відпустці. Викликали назад. Потрібен був інструктор для новачків. Я погодився.
Він знову повернувся в пекло. Штурми на межі Харківщини та Брянщини. Курська операція. Вибухи, постріли, старе поранення не давало спокою. Були й суперечки з командуванням, пошук психологічної допомоги, самостійне лікування.
– Хотів служити, але всюди — відмова. Обличчя — як тавро. Але знайшов. Потрапив до резервного батальйону, а згодом — у 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду «Едельвейс». І знову — в стрій
– Приїхала дівчина з «Едельвейсу». Шукали стрільця. Я сказав, що маю досвід. Попередив про поранення. І знаєш, вона сказала: «Ми подивимось на тебе в справі».
І зима 2025-го для Олександра знову почалася зі служби. Тепер — у мотопіхотному батальйоні «Десятки».
– Тут спокійніше. Командири нормальні. Ставлю їм лайк.
У кожного війна — своя. В когось — у серці. В когось — у пам’яті. В когось — на обличчі. У Олександра вона — всюди. Але навіть після втрат, болю, зрад і боїв, він просить лише одне:
– Боже, дай мені останній шанс…
