В інтернатах…
Харчування у закладах, де виховуються діти, що з певних причин не мають батьківського піклування, ніколи не втрачало актуальності. Керівники інтернатів змушені шукати найекстремальніші шляхи вирішення наболілої проблеми. Більшість із них вибирають найпростіший, тобто вирощування сільгосппродуктів на власних ділянках. Але постає інша проблема — експлуатація дитячої праці. Один з директорів інтернатних установ області зауважив, що не хотів би, щоб діти важко працювали змалечку, але іншого виходу немає. Сподіватися на управління освіти не доводиться, адже коштів, які не “на папері” виділяються на інтернати, не вистачило б навіть на півроку. Можна, звісно, піти з простягнутою рукою по спонсорах, але благодійність нині не в моді.
Отож, забезпечення інтернатів власними продуктами — оптимальний варіант. І нині за такою схемою функціонують практично всі. Щоправда, міським доводиться сутужніше — земель не вистачає. Не вистачає і робочих рук, адже не у всіх інтернатах виховуються діти, які можуть посилено працювати, а наймана праця багатьом інтернатам не по кишені.
Торік довелося побувати в одному зі спецінтернатів області. Картина була більше, ніж показова: на обід дітям подавали полумисок із так званим супом — у мутній воді плавало дві середнього розміру квасолини та півкартоплини. Коментувати “їжу” кухарі й заступник директора посоромилися. Втім, їх совісності та сором’язливості вистачило ненадовго, адже вже через тиждень обоє з криком і прокльонами доводили, що, мовляв, діти у нас харчуються краще, ніж ви удома…
Такої ж думки дотримується і головний спеціаліст управління Тетяна Калоєва. За її словами, харчування в інтернатах з кожним роком поліпшується. Цьогоріч практично всі заклади були забезпечені необхідним майже в повному обсязі. За інформацією, отриманою в облуправлінні, картоплею інтернати забезпечені на 96 відсотків, овочами свіжими, тобто капустою, червоними буряками, морквою та цибулею — на 89, сухофруктами — на 100, солено-квашеними овочами — на 88, свіжими фруктами — на 140 та лікарськими рослинами — на 105 відсотків. А те, що діти з інтернатів частіше, ніж їх “сімейні” однолітки, хворіють та “заробляють” невиліковні болячки, просто результат минулої “діяльності”. Пані Калоєва вважає, що й управління освіти та науки, і директори інтернатів цілковито виконують свій обов’язок, тобто дають дітям можливість нормально харчуватися.
Не кращу ситуацію маємо в так званих закладах нового типу, тобто ліцеях-інтернатах або коледжах. Такі заклади існують за рахунок місцевих бюджетів.
Ситуацію, яка склалася в Костопільському спеціалізованому ліцеї-інтернаті спортивного типу, навряд чи можна назвати нетиповою: не вистачає грошей. І якщо одяг і обладнання можна придбати в секонд-хенді, то з харчуванням, на жаль, справи плачевні.
— Ми неодноразово зверталися в обласне управління освіти із клопотанням про необхідність переглянути забезпечення харчуванням учнів ліцею-інтернату, — розповідає голова Костопільської райдержадміністрації Михайло Кривко. — Адже сьогодні на харчування учня виділяється лише шість гривень, тобто половина від необхідного. Тому ліцей не може забезпечити спеціального харчування для учнів, які займаються спортом. Зауважте, в ліцеї навчаються переважно сімейні діти, і негоже, щоб, прийшовши сюди здоровими, вони під час навчання “заробили” якихось болячок. Якщо ж ситуація не зміниться найближчим часом — цього не минути. Звісно, директор закладу дбає про своїх вихованців, намагаючись знайти спонсорів, але ж, самі розумієте, вічно це тривати не може. То про яке здорове покоління може йти мова?
В училищах…
На відміну від інтернатів, обласні та міські училища фінансуються з бюджету загальнодержавного. За словами директора ПТУ №11 Рівного, Володимира Пачебули, на харчування понад п’ятсот учнів, які навчаються в училищі, на місяць держава виділяє 1800 гривень, тобто один учень в день їсть аж на…23 копійки. Цього, звісно ж, недостатньо, і керівництво знову ж таки змушене шукати варіанти виживання. Дякувати Богу, позабюджетні кошти цього року знайшли, і нині училище раз в день може посмакувати м’ясною стравою з гарніром. Минулого року, зауважує директор, ситуація була складнішою, проте жодного дня без обіду в училищі не було. Чимало міських дітей від харчування відмовляються, але для більшості — це хай не зовсім калорійний, але обід.
Не помилюсь, коли скажу, що майже в усіх училищах області ситуація з забезпеченням продуктами катастрофічна. Не допомагає навіть співпраця із “новими колгоспами”, адже отриманих за допомогу в обробітку полів продуктів вистачає максимум на два-три місяці. Не вельми оптимістичний досвід училища мають і від так званого платного харчування, коли учні за власні кошти купують сніданки та обіди — ті, хто може собі це дозволити, навряд чи підуть в їдальню, у решти подібний жест викликає у кращому випадку роздратування. Директори зверталися в місцеве управління освіти, проте керівники не залишили училищам навіть права на надію, зауваживши, що професійно-технічна освіта України “під крилом” Міністерства, отож хай воно дбає. От і виходить, що молодь у нас хирлява і нездорова, керівники навчальних установ ламають голови над тим, як виправити становище, а Міністерство та підлеглі їм управління лише розводять руками: а звідки, мовляв, гроші взяти?
Невигадані історії…
Тринадцятирічна Олена потрапила в інтернат після смерті мами — батько дівчинки помер, коли їй ледь виповнився рік, бабуся ж навідріз відмовилася прийняти онуку. В інтернаті її теж зустріли без особливого ентузіазму — зайвий рот. Саме тоді дівчинка зрозуміла, що життя з матір’ю-алкоголічкою було раєм, принаймні хліба вистачало усім. Тут, на новому місці, вона отримувала хіба миску прозорого супу, адже хліб забирали “діди”. Так тривало більше місяця, і тривало б, напевно, ще довго, але одного дня Оленка просто втратила свідомість. Лікарі швидкої у діагнозі не сумнівалися: виснаження.
Страшні історії розповідають колишні вихованці одного з найвідоміших інтернатів області: ще два-три роки тому на сніданок у закладі давали макарони, “приправлені” черв’яками. На скарги дітей, які уже перелетіли межі населеного пункту та потрапили у вуха керівника освіти області, причетні відповідали лаконічно: цього не може бути. Навіть якщо це сталося…
Маринка і Саша втекли з дитбудинку місяць тому. Їм “пощастило” виховуватися далеко за межами обласного центру, куди брат із сестрою потрапили завдяки власним батькам, які поїхали на заробітки й не повернулися. Маринка показує худенькі ручки, Саша мовчки демонструє синці на тілі. За словами дітей, викладачі не вибирали методів “навчання” дітей, а харчі, які мали б використовувалися за призначенням, осідали в будинку директора. Хлопчик стверджує, що сам особисто заносив до “шефа” мішок із персиками, який прислали заокеанські спонсори. Покинути заклад діти вирішили після візиту одного “дяді” з області — напередодні знаменної події інтернат просто сяяв, вихованців безупинно наставляли, як поводитися, що кому казати і кому посміхатися. Того дня дітворі вручили пакунки із виноградом, яблуками і апельсинами, а директор наказав учням принести назад початий мішок персиків. Діти, пригадує Маринка, закопували отримані подарунки, боячись, щоб завтра їх не забрали…
Ігор, нині студент місцевого ВНЗу, пригадує, як ще чотири роки тому кухарі готували на обід парені корінці та трішечки вівсяної каші. Коли ж добра вихователька, перейнявшись долею діток, принесла з дому картоплі та яблук, директор викликала її “на килим”, зауваживши, що вона тут керівник і сама знає як повинні виховуватися “малі бешкетники”. Не змінилася ситуація й тоді, коли хлоп’ята з дівчатками масово втрачали свідомість — їх “відкачували” спиртом і під виглядом хімічного отруєння (хоча ремонти у приміщенні у той час не проводилися) відправляли в лікарню. Лікарі ж, слухаючи розповіді малят, тихо жахалися, і на свій страх і ризик дозволяли їм втікати з лікувальної установи.
Цей список можна було продовжувати й далі, адже історії заслуговують на опублікування. Офіційні ж особи, до яких ми звернулися із проханням прокоментувати, обмежилися лише зауваженням “ви їх послухайте, вони ще й не таке розкажуть. Це їх спосіб “помсти” за життя, яке почалося з інтернату”. Іншої думки Михайло Кривко, який вважає, що сьогодні діти, які опиняються поза межами батьківського дому мають лише дві можливості — заробити хронічну хворобу в інтернаті або ж поповнити ряди безпритульних.
Проте керівник управління освіти та науки, очевидно, переймається серйознішими проблемами. Адже за останній час поза бюджет області з легкої руки пана Демчука пішло понад 230 тисяч гривень. У 103 тисячі гривень обійшлася управлінню кошторисна вартість капремонту теплотраси до Клеванської школи-інтернату, підрядником якої обрано Броварське ПМК (перевірки “документальної” законності таких дій тривають). Повної оплати, тобто 90 тисяч гривень із дня на день очікують в Хмельницькому — Рівненщина ще й досі не розрахувалася за класні журнали (перевірка, очевидно, допоможе з’ясувати нюанси цієї угоди). Останнє придбання обійшлося управлінню в 40 тисяч гривень — з примхи керівника автопарк підвідомчої управлінню установи поповнився ще одним авто — “Соболем” на шість місць. Зауважимо, що і ці кошти підуть поза область, адже Микола Демчук особисто вибирав “бус” аж в Києві (до слова кажучи, в управлінні є п’ятимісна “Волга”, ремонт якої обійшовся б у п’ять-шість тисяч гривень). Таким чином, бюджет недоотримав значну суму грошей (очікуваний ПДВ-прибуток із цієї суми склав би 50 тисяч гривень), а підвідомчі установи, в тому числі інтернати — фінансування, яке можна було б направити на поліпшення харчування. Хоча куди вже далі — в нас і так все чудово. Якщо, звісно, вірити управлінню.
