Тієї зловісної осені медики, мов по нотах, безвідмовно розіграли партію, відведену їм у суспільних відносинах тими, хто тримає в руках владу — політичну й економічну. Якби ж то медицина і далі наполягала на своїх висновках, що масове облисіння чернівецьких дітей є наслідком отруєння організму талієм і що той талій потрапляв в екологічний простір міста з відходами чернівецьких підприємств, інтересам промисловців було б завдано значного удару. Їм довелося б діставати гроші з гаманця загального прибутку не тільки на модернізацію виробництва, аби воно стало безпечним для довкілля, але і на матеріальну компенсацію мешканцям Чернівців за завдані здоров’ю збитки. А головне — стала б явною таємниця їхніх технологічних процесів. А це — підприємства військово-промислового комплексу, монстри економічної і політичної могутності тодішнього СРСР, проти яких ніхто не смів бодай рипнутись. Це вже потім стане відомо, що якраз у 1987-89 роках чернівецькі заводи ВПК виконували замовлення міжнародних космічних програм і що Чернівці були науково-практичним осередком досліджень у галузі виробництва і використання сучасних оптичних і напівпровідникових матеріалів (одним із компонентів яких якраз і є талій).
Остаточно ж заплутали питання щодо причини “чернівецької хімічної хвороби” і відвели найменші підозри про причетність до неї підприємств військово-промислового комплексу “Принципи вивчення хвороб імовірно хімічної етіології”, розроблені у 1990 році Всесвітньою організацією охорони здоров’я. У низці факторів, які, на думку експертів, треба розглянути при розслідуванні незрозумілої хвороби, відсутній бодай натяк на промислові об’єкти поблизу епіцентру захворювання. Є все — віковий і статевий розподіл хворих, їхній рід занять і рівень доходів, кліматичні і ландшафтні умови, але головного немає. І це при тому, що розслідування усіх світових екологічних катастроф неодмінно приводило до факту промислового забруднення території, де однозначно простежувався епідеміологічний ланцюг “підприємство — хімічний агент — хвороба”.

Медичний аспект.
Театр маріонеток
Одна неправда завжди тягне за собою іншу. Мало було просто не визнати талотоксикоз. Потрібні були особливі діагностичні критерії, спираючись на які можна було б стверджувати, що хвороба унікальна, а головне — нестрашна і немасова. Тому дуже швидко “хімічна екзогенна інтоксикація талієм” перетворилась на “хімічну інтоксикаційну алопецію незрозумілого генезу” — це одразу дозволило медикам стверджувати, що тільки дітей з алопецією можна вважати хворими на чернівецьку хімічну хворобу (ЧХХ). Але оскільки звернень із приводу облисіння було нечувано багато (лікувальні заклади міста захлинулись чергами із дітей і дорослих, у яких були найрізноманітніші його форми), дерматологи (їм було видано карт-бланш у діагностиці чернівецького захворювання) хутко розробили з мовчазної згоди інших вузьких спеціалістів “диференційну діагностику ЧХХ та осередкової алопеції”. Після цього хворими на ЧХХ почали вважатися лише ті діти, хто мав тотальне облисіння — їх було порівняно небагато. Іншим пояснювали, що у них алопеція вроджена або від якоїсь іншої недуги.
Небувалу велику кількість звернень з алопеціями лікарі пояснювали відпрацьованим на Чорнобилі прийомом: то у людей алопецієфобія (у 86-му була радіофобія) і пристрасть до привілеїв та соціальних благ. Річ у тім, що, аби збити соціальне загострення ситуації, влада вирішила терміново покращити житлові умови сім’ям з дітьми-“хіміками”, їх також узяли на особливе забезпечення у спецмагазинах продуктами харчування й іншими товарами, що в голодні 80-ті було більш ніж актуально. На одну хвору дитину в таких магазинах можна було купити раз у місяць 3 кг м’яса (або ковбаси), 400 г масла, трохи твердого сиру, 30 яєць і літр олії на додачу.
Та сумнозвісна “диференційна діагностика” дозволила не тільки обмежити чернівецьку хворобу 180 випадками загадкової етіології, але й взагалі її припинити. “Останній випадок інтоксикаційного облисіння зареєстрований у Чернівцях 14 листопада 1988 року”, — проголосить головний дерматолог МОЗ України Л.Калюжна, що було цілковитою брехнею — хвороба продовжувалась, а офіційний діагноз хімічної інтоксикації з синдромом алопеції виставлятиметься чернівецьким дітям і в наступні роки. Сама ж пані Калюжна не могла не розуміти, що вдається до обману, оскільки була в міністерській комісії і володіла всією інформацією про хворобу. Але чому головний дерматолог пішла проти лікарської честі, здогадатися неважко. Професор Калюжна досі обіймає високу посаду головного спеціаліста в Міністерстві охорони здоров’я. У 2000 році при екологічній катастрофі в Болеславчику Л.Калюжну знову використають, як і в Чернівцях: вона сортуватиме там уражених токсикодермією дітей на постраждалих від хімії чи від корости.
Після заяви професора Калюжної вже можна було стверджувати, що хвороба закінчилася так само раптово, як і почалася. Апофеозом цього блюзнірства стане запитання академіка А.Сердюка (у 1988 році він був першим заступником міністра охорони здоров’я УСРС, а на момент написання наукової монографії, де прозвучить те запитання, — міністром): “Чим пояснюється поява ЧХХ в окремих дітей у 1989-1995 роках, адже основна епідемія закінчилася в кінці 1988 року?” Певно, ніхто краще самого Андрія Михайловича відповіді на це дивне запитання не знає.
Як свідчить статистика, у 1989 році в Чернівцях був небувалий спалах осередкових алопецій. Але оскільки вони вважалися не інтоксикаційними, хворим призначалося неспеціалізоване соматичне лікування: болить шлунок — до гастроентеролога, розхиталися нерви — до психіатра. Необхідне лікування не отримували навіть діти, офіційно визнані “хіміками”: так звана базисна терапія передбачала напівпостільний режим, дієту, мазі на облисілу голову, антиоксиданти, ентеросорбенти, декому давали есенціале й унітіол. Особливості перебігу талотоксикозу не враховувалися. Подальше диспансерне спостереження за цими дітьми засвідчить неефективність усіх схем лікування через недостатню дезінтоксикаційну терапію і через те, що дітей вчасно не вивезли з міста, а це спричинило тривале надходження інтоксиканту в організм і його патологічну дію.
Як не дивно, сформулювати такий висновок дала змогу кандидатська дисертація Н.Шевчук — головного лікаря обласної дитячої лікарні, де на диспансерному обліку знаходяться діти-“хіміки”. Там, зокрема, зазначається: “Відсутність специфічного лікування в гострий період ЧХХ негативно відбилася у дітей на захворюваннях гепатобіліарного тракту”. Дуже цікавий висновок, особливо коли взяти до уваги, що саме пані Шевчук на момент спалаху “чернівецької хвороби” обіймала посаду головного педіатра Чернівців, а отже персонально несе відповідальність за неналежне лікування і за усі інші лікарські помилки, які трагічно позначились на здоров’ї чернівецьких дітей. Втім, сьогодні Наталія Миронівна — поважний науковець, яка ось уже чотирнадцять років веде ретельні спостереження за дітьми, що перехворіли, вбачаючи подальшим напрямком своєї наукової роботи “виявлення тератогенної дії невідомого агента”.

Науковий аспект.
Сотня піддослідних кроликів
Як не дивно, але етіологія “загадкової алопеції” медичну науку так і не зацікавила. Якщо не брати до уваги авантюру з ташкентським НДІ, жодний науково-дослідний інститут над цим питанням докладно не працював. У Ташкенті ж професор Т.Декхан-Ходжаєва (яка все життя присвятила вивченню відкритого нею грибка “замінелла” і вважала його причиною облисіння дітей у Чернівцях) нібито знайшла ту замінеллу в крові малюків, що захворіли, і з батьківського дозволу почала антигрибкове лікування сильнотоксичними препаратами. Поїздка до спекотного Узбекистану була зорганізована на вимогу екологічної секції чернівецького осередку Руху, голова якої математик за фахом Ігор Нестерук знову ж таки з Чернівецького університету затято заперечував факт талотоксикозу. Невідомо, чим би все закінчилося, якби не втрутилися чернівецькі лікарі і, спеціально вилетівши до Ташкента, не переконали батьків забрати дітей з того грибкового експерименту.
Усі наукові роботи про ЧХХ можна розділити на дві групи: одні доводили, що інтоксикаційна й осередкова алопеції — різні хвороби, інші присвячувалися всебічним клініко-параклінічним спостереженням за станом здоров’я дітей, що перехворіли. Досліджувалося все, що можна було дослідити. Паралельно чернівецькі медики тримали на особливому контролі стан здоров’я загальної дитячої популяції міста, відзначаючи в ній загрозливі патологічні зрушення, а також високу вірогідність дії хімічного агенту ЧХХ протягом багатьох років після офіційного припинення хвороби. Тому, мабуть, невипадковим є спрямування наукової тематики саме на вивчення тератогенної дії того агента: саме талію властиво проникати крізь клітинні мембрани, ушкоджуючи ДНК. Науковці, очевидно, добре знають, з чим мають справу.
Схоже, Чернівці перетворилися на велику дослідну лабораторію. Кілька років тому за рішенням Міністерства охорони здоров’я місто і область були включені до генетичного моніторингу поряд з Чернігівською, Житомирською та Івано-Франківською областями. Остання, більш-менш екологічно чиста область, обрана як еталон, у північних вивчається вплив на генетичний код чорнобильської радіації, в Чернівецькій — хімічного фактора. Генетики відмічають серед населення Чернівців значні хромосомні аберації, характерні для хімічних інтоксикацій, і превалювання одиночних вроджених вад над множинними, що є свідченням того ж.

Юридичний аспект.
Справа “сірих кардиналів”
Наполеон якось сказав: є помилки, гірші за злочин. В медицині — саме так. Уже згадуваний Олександр Баніт у своїх мемуарах з трилерівською назвою “В гонитві за тінню” зазначив: “Нам усім — і чернівецьким лікарям, і найавторитетнішим експертам не вистачило тоді необхідних знань і досвіду в пошуку причини захворювання”. Надзвичайно зручна позиція, на яку багато хто з медиків пристав, — зізнатися в некомпетентності і тим виправдати власну безпорадність і невігластво. У медиків, особливо у керівників системи охорони здоров’я, було все необхідне не тільки визначити причину захворювання, але й грамотно провести його діагностику і лікування. В Чернівцях мало не всі знали зміст телефонограми з Мінздоров’я СРСР від 7 листопада 1988 року, де повідомлялася думка провідних токсикологів Нідерландів, Швеції, Німеччини, які в один голос стверджували: “Хімічна інтоксикація талієм викликає картину, ідентичну захворюванню чернівецьких дітей”. Пізніше, перечитавши нарешті монографію авторів Рука і Даубера про захворювання волосся, в тому числі і при інтоксикації талієм (у перекладі на російську книга вийшла ще у 1985 році), багато хто з лікарів зізнається: ніби списано з чернівецьких подій. Але тієї осені хтось дуже вміло зумів спрямувати думки і дії лікарів у потрібному напрямку — подалі від талієвої інтоксикації.
Відчувається, що чернівецькою хворобою керувала чиясь владна і сильна рука. Ім’я цього “сірого кардинала (або кардиналів)” повинні добре знати тодішні міністри охорони здоров’я Є.Чазов і А.Романенко, начальник Чернівецького облздороввідділу І.Пенішкевич. Але не це головне, бо справа “сірих кардиналів” і до сьогодні живе і перемагає. Деякі вчені-медики затято захищають її навіть ціною відвертої брехні і фальсифікації фактів, що змушує засумніватися не тільки в їхніх моральних якостях, але й професійних здібностях.
Говорити про моральну відповідальність лікарів за свої слова і вчинки під час ліквідації екологічних катастроф — зайве. А от про відповідальність юридичну — необхідно. Добре було б медикам не просто запам’ятати, а вивчити статті 135-142, а також 237 та 238 Кримінального кодексу України.
У жовтні 1988 року Чернівецька обласна прокуратура таки відкрила кримінальну справу за фактом масового захворювання. Але незабаром її закрила, так і не знайшовши конкретного винуватця хімічного забруднення міста і отруєння його мешканців. Два роки тому усі документи по цій справі було знищено за строком давності.

Гносеологічний аспект.
Крапки над “і”
Сумна ситуація навколо чернівецької хвороби стала можливою через суцільне невігластво наших лікарів щодо хімічних отруєнь. Чому дивуватися — клінічна токсикологія в медінститутах не вивчається, немає відповідних кафедр, клінік і спеціалістів у лікувальних закладах. Практичною токсикологією відають дерматологи, анестезіологи, почасти навіть без потрібної спеціалізації, а в науковій задають тон гігієністи, профпатологи, патанатоми. Серед лікарів досі панує думка, що з хімічними отруєннями можуть зіткнутися хіба що криміналісти, судмедексперти і реаніматологи. Медицина відстала від вивчення хімічних хвороб на ціле століття, відколи з потужним розвитком промисловості в біологічні планетарні процеси включилися мільйони тонн виробничих відходів, серед яких і небезпечні отруйні речовини, що згубно впливають на людське здоров’я та життя. Але медицина чомусь вважає за краще цього не помічати.
Можливо, й далі над “чернівецькою хімічною хворобою” залишалася б завіса втаємничення. Але знайшлися вчені, які виконали роботу, гідну кількох НДІ. Нещодавно в чернівецькому видавництві “Місто” вийшла друком наукова монографія “Талотоксикози. Чернівецька хімічна хвороба” авторів — полковника медслужби запасу, заступника начальника кафедри Буковинської медичної академії, старшого викладача військової токсикології та захисту від масового знищення, професійного токсиколога В.І.Білоуса та асистента кафедри госпітальної терапії БДМА В.В.Білоуса. Узагальнено і систематизовано численні відомості з медичної літератури та подано результати власних експериментальних і клінічних досліджень стосовно токсикології талію. Вперше висвітлені та обµрунтовані етіологія, патогенез, клініка, діагностика, лікування і профілактика талотоксикозів. І що важливо — з віддзеркаленням на токсикологію талію висвітлена уся можлива інформація про “чернівецьку алопецію”.
У тому, що в Чернівцях восени 1988-го і в наступні роки був екогенний спалах масового талотоксикозу, вже не сумнівається навіть колишній затятий противник талієвої причини професор Леонтій Сандуляк. Тому час поставити в цій історії остаточну крапку, а заодно і в усіх інших екологічних катастрофах. Зробити це може тільки сама медицина, якщо набереться сміливості визнати свої помилки і подивитися правді у вічі.

Інформаційний аспект.
Вакханалія проти талію
Що найбільше вражає в історії чернівецької алопеції, так це байдужість і дивовижна загальмованість, з якою медицина міста і області, владні, правоохоронні органи поставились до повідомлення про масове хімічне отруєння дітей. Як свідчать офіційні документи, ще у січні 1988 року в Чернівцях облисіло кілька дво-трирічних малюків. Алопеція, навіть дитяча, для медицини не новина, але щоб одночасно кілька аналогічних випадків — то вже поза всіма статистичними нормами. У березні випало волосся ще в одної дитини (постфактум виставили діагноз хімічної екзогенної інтоксикації), потім ще в кількох. Однак лікарі серйозної уваги тому не надали.
Розрізнені випадки облисіння першими об’єднали дерматологи, коли одного серпневого ранку під дверима обласного шкірвендиспансеру з’явилася черга лисих дітей, направлених на консультацію дільничними педіатрами. Дерматологічний діагноз звучав практично однаково — облисіння внаслідок хімічного ураження, ймовірніше за все — талієм. Містом, яке ще спокійно жило у звичному ритмі, поповзли моторошні чутки.
В облздороввідділі про масову алопецію дізналися лише наприкінці вересня, бо ніби саме тоді дерматологи нарешті повідомили високе начальство про облисілих дітей — їх уже було більше двадцяти. Пізніше в своїх мемуарах заступник начальника облздороввідділу Олександр Баніт пояснить таку запізнілу і злочинно мляву реакцію чернівецьких медиків і чиновників на випадки неординарного захворювання досить дивно, мовляв, особливих причин хвилюватися не було — ні діти, ні їхні батьки жодних інших скарг, окрім облисіння, не мали. Певна річ, батьки могли і не здогадуватись, що насправді відбувається з їхніми дітьми і з усім містом. Але ж лікарі були прекрасно поінформовані з самого початку про хімічне походження алопецій і не могли не розуміти, що над Чернівцями нависла смертельна небезпека. Оскільки талій (а на нього вказували і дерматологи, і токсикологи) є отрутою першого, найвищого, класу токсичності. На нього як причину облисіння вказували й консультанти з Міністерства охорони здоров’я України, виключивши одразу інфекційну і радіологічну версії. Це означало одне — в Чернівцях сталося масове отруєння (криміногенне чи техногенне) найнебезпечнішим ксенобіотиком. Отож, вже у вересні облисіння дітей окреслилось у серйозну проблему, вирішення якої вимагало негайного втручання владних, а особливо правоохоронних органів. Судячи з усього, ті органи таки втрутилися, але особливим чином: на будь-які повідомлення про захворювання було накладено суворе табу.
Кількість алопецій катастрофічно зростала. У місті вибухнула паніка: що робити з дітьми, як уберегти їх від хвороби, чи не краще вивезти подалі з Чернівців? На ці нагальні питання ніхто не давав жодної конкретної відповіді. Тим часом у самій медицині почали відбуватися дивні речі. Облздороввідділ ігнорує інформацію спеціалістів про інтоксикацію талієм і, прийнявши рішення про поглиблений пошук причин алопеції, створює безліч усяких комісій і так званих пошукових груп — клінічну, епідеміологічну, інфекційно-вірусну, радіаційну. Зрозуміло, усі вони, врешті, заходять у глухий кут, і тоді приймається інше рішення: звернутися за допомогою до Москви і Києва в міністерства охорони здоров’я. Розпочинається справжня вакханалія найрізноманітніших, аж до безглуздих, версій. Київський педіатр професор В.Бережний раптом висуває припущення, що чернівецькі діти лисіють від фтору, який нібито у великій кількості знаходиться у кухонній солі. Тиждень (діти продовжують лисіти один за одним) усі лабораторії міста перевіряють мало не всю сіль міста на вміст фтору. Як і слід було очікувати, він виявляється в нормі. Так само ретельно вивчалися версії отруєння свинцем, бором, алюмінієм, хоча перебіг хвороби чернівецьких дітей відповідав тільки талотоксикозу.
Як згодом засвідчать результати аналізів навколишнього середовища Чернівців, що проводились у провідних лабораторіях країни, місто восени 1988 року було епіцентром хімічного ураження безліччю особливо небезпечних сполук важких металів, серед яких талій посідав провідне місце. (Між іншим, чернівецькі лабораторії на той час мали всю необхідну апаратуру для подібних аналізів і висновків). У цій ситуації єдиним дієвим порятунком було не копирсання з пошуками патологічного фактора, який був відомий, а термінова евакуація з міста хоча б дітей. Але ні лікарям, ні можновладим було не до того. В середині жовтня в Москві відкривається Всесоюзний з’їзд лікарів, на який прямує уся керівна верхівка системи охорони здоров’я республіки і області. Варто зазначити, що в цей же час Радянський Союз бере активну участь у міжнародному екологічному проектові з порятунку арктичних китів.
Зрештою, те, що в Чернівцях утворилася надзвичайна ситуація і що місто тривалий період живе в умовах екологічної катастрофи, з якою не спроможне впоратися самотужки (чому — то вже інше питання), Москва і Київ зрозуміли лише наприкінці жовтня. (Вражаюча інформація: як згодом з’ясується, в Чернівцях у 1988 році порівняно з 87-м дитяча смертність серед дошкільнят збільшиться в 4 рази, смертність дорослого населення від інфаркту міокарда та гіпертонічної хвороби і 4,5 раза, у два і більше разів померло чернівчан від психічних розладів, ендокринних хвороб та вроджених вад розвитку). Міське летовище приймало один за одним літаки з усіх кінців СРСР з партійними, урядовими діячами найвищого рангу, зі світилами медицини й усіх інших наук, а звідси куди тільки було можливо відправлялися в коробках, банках і пробірках сотні літрів і кілогр амів усіляких аналізів на дослідження.
Пошуки причин алопеції продовжувалися. Здавалося б, кінець тим безрезультатним засіданням аж до ранку усіляких штабів і пошукових груп мали покласти висновки урядової комісії і комісій обох міністерств охорони здоров’я. Провівши колосальну аналітичну, дослідницьку роботу, усі вони прийшли в результаті до того висновку, з якого усе почалося. “На підставі клінічної картини захворювання, позитивних результатів фізико-хімічних аналізів біоматеріалів, об’єктів навколишнього середовища встановлено, що причиною захворювання дітей в м.Чернівці є інтоксикація сполуками талію”, — зазначила у своєму звіті комісія МОЗ УРСР, очолювана тодішнім міністром А.Романенком. Під цим офіційним висновком стоять, зокрема, прізвища заступника міністра Ю.Спіженка, токсиколога, професора І.Трахтенберга, головного дитячого дерматолога міністерства професора Л.Калюжної.
В офіційних документах усіх комісій була всебічно обµрунтована безпідставність будь-яких інших факторів як першопричини алопеції — інфекційного, радіаційного, грибкового, фармакологічного. Спростовувалась і надзвичайно популярна в народі версія отруєння дітей ракетним пальним також, що дуже важливо, зазначалося і джерело надходження талію в екологічний простір міста — через разовий або періодичний викид в атмосферу промислових відходів внаслідок порушення технологічного режиму і роботи очисних споруд на підприємствах військово-промислового комплексу, в стічних промислових водах яких і на заводських територіях концентрації талію були набагато більші фонових.
Начебто усі крапки над “і” були нарешті поставлені. Але далі події розгорталися поза усілякою логікою і здоровим глуздом. Проти висновку офіційних комісій галасливо і неаргументовано виступили громадські екологічні організації, найперше “Зелений світ Буковини” на чолі з його лідером, професором Чернівецького університету Л.Сандуляком (медиком за освітою), який на велелюдних мітингах закликав не вірити владі про талій. Причина алопеції в іншому, запевняв пан Сандуляк, виберіть мене депутатом Верховної Ради і я її знайду.
На подібних обіцянках, які так і залишилися невиконаними, і войовничому запереченні талотоксикозу багато хто тоді і пізніше зробив собі блискучу політичну і наукову кар’єру. Висновки урядових і міністерських комісій почали відверто висміюватись (згодом взагалі скажуть, що не було ніякого офіційного діагнозу отруєння талієм), згадувати їх, а тим більше підтримувати вважалося проявом лояльності щодо радянському режиму. Через кілька років ректор Чернівецького університету академік С.Костишин навіть скаже, що талієву причину вигадала комуністична партія, щоб заспокоїти народ. (Чи ж не йому, біохіміку, не знати про смертельну небезпеку цієї найтоксичнішої отрути?) Саме ж захворювання почне фігурувати під усілякими безликими назвами. Зокрема академік Д.Зербіно оголосить його новою екологічною хворобою, а НДІ медико-екологічних проблем під керівництвом кандидата меднаук М.Проданчука назве його “загадковим дитям екологічної химери, що не має аналогів у світовій історії і причина виникнення якого так і залишається невідомою”. З високих трибун різноманітних конференцій облисіння чернівецьких дітей тепер називають унікальним випадком, збігом багатьох природних обставин (нібито в Чернівцях якийсь особливий генофонд, незвичні µрунти і повітряні потоки), порівнюючи його хіба що з біблійним побиттям дітей царем Іродом — саме такі паралелі проведе у своїй актовій промові чернівецький професор О.Безруков, педіатрична кафедра якого вивчає стан здоров’я дітей, “що перехворіли на хімічну інтоксикаційну алопецію”.
Причини тієї алопеції шукають і досі, особливо ретельно і галасливо напередодні парламентських виборів.

Економічний аспект.
“На лапу” ескулапу
Наївно вважати, що медицина — сфера суцільного милосердя і альтруїзму. Ще Маркс, аналізуючи виробничі відносини при капіталізмі, чітко визначив у них місце і роль медицини, довівши, що праця лікарів має цілком економічний характер і суттєво впливає на обсяги прибутку у промисловій сфері. Хоча медики безпосередньо не створюють своєю діяльністю фонду, з якого їм нараховується заробітна плата, але їхня праця входить у виробничі витрати того фонду, який взагалі створює всю вартість, а саме — у витрати виробництва робочої сили. Чим більші ті витрати, тим дорожчою є робоча сила і тим меншим стає загальний прибуток. Тому господар виробництва (хто б ним не був), який завжди прагне отримати якнайбільший прибуток якнайменшою ціною, аж зовсім не зацікавлений у втручанні медицини у виробничий процес. Він не хоче чути ні про гігієну виробництва, ні про професійні захворювання, ні тим паче про шкідливий вплив промислових відходів на довкілля. Бо все це вимагає зайвих витрат і капіталовкладень, які зменшують прибуток.
Отже там, де починаються інтереси виробника, закінчується компетенція медика. Він, можливо, і буде знати, який саме фактор викликає погіршення стану здоров’я робітників і згубно впливає на екологічний простір поза підприємством, але мовчатиме заради власного спокою, кар’єри чи матеріального зиску. Усе це повною мірою стосується і політиків, особливо тих, хто проголошує себе захисниками довкілля. Їм, як і лікарям, теж треба жити і бажано — добре. Ось тому причини екологічних техногенних катастроф здебільшого залишаються нез’ясованими, загадковими, мало не містичними, а захворювання, викликані тими катастрофами, перетворюються на щось унікальне, досі не бачене і не чуване, як приміром алопеція в Чернівцях. Або ж в тих хворобах звинувачують (причому знаходиться навіть наукове обµрунтування) простих людей, як то було у Болеславчику, де винними у спалаху токсикодермії оголосили мешканців містечка, які спалювали технічний кабель, шукаючи в ньому кольорові метали.
У цьому контексті повчально згадати таку історію. У 1956 році у невеличкому японському містечку Мінамата трапилося щось страшне і незрозуміле. Скаженіли коти і собаки, народжувалися діти з ознаками потворства. Поки лікарі сушили голову над тим, що б це означало, серед мешканців містечка спалахнула жахлива епідемія. Вони божеволіли, втрачали над собою контроль, сліпли, глухли, німіли. Потім тіло хворого починало битися в страшних конвульсіях, які переходили в параліч. Люди помирали в немилосердних муках, із застиглою на обличчі божевільною посмішкою. Лікарі не знали чим зарадити, мовляв, нічого подібного ніколи не бачили, як лікувати не знаємо. Врешті, хворобу визнали невідомою, давши образну назву “маска смерті, що посміхається”. (В одному із наукових звітів про чернівецьку алопецію скажуть, як про загадкове захворювання з посмішкою сфінкса.) З часом ту недугу перейменували в “хворобу Мінамата”, а остаточну крапку в ній було поставлено лише на початку 80-х, коли кількість уражених сягнула понад 3 тисячі чоловік — мало не все містечко. Багато людей взагалі від того померло.
Офіційне розслідування, яке нарешті було організоване, засвідчило те, про що говорили з самого початку: хворобу викликала ртуть. Мешканці містечка труїлися її органічними сполуками, які накопичувались у морській рибі — основному продукті харчування японців. Рибу виловлювали в затоці, куди розташований неподалік завод з виробництва хлорвінілу скидав відходи, що містили ртуть. З’ясування істини дивовижним чином збіглося з моментом, коли завод своє відпрацював.