Косово
Провінція Косово, куди в кінці вересня 2000 року відправили загін перших українських миротворців, розташована на півдні колишньої Союзної Республіки Югославії. Серби дотримуються назви Косово і Метохія (Космет), албанці — Косова. Окрім українських миротворців до виконання завдань місії ООН були залучені індійський, йорданський, іспанський, пакистанський та польський спецпідрозділи поліції. Необхідність своїх дій ООН пояснювала нестабільною криміногенною ситуацією. Так, ще в грудні 2000 року було зафіксовано п’ять підривів житлових будинків, три факти залякування (кидали гранати в житлові приміщення), дев’ять підпалів, вісім випадків перестрілки та два — викрадення людей. Із цим усім довелося стикнутися 115-ом українцям…
“Нас відбирали на війну”
— У навчальному центрі Національної академії Міністерства внутрішніх справ Києва зібрали кандидатів, — згадує Микола. — Усього було майже двісті чоловік. А потрібно — лише 115. Здавали фізичну та теоретичну підготовку, рукопашний бій, стрільбу. Усі нормативи були завищені. Але це зрозуміло: нас же відбирали та готували на війну. Тоді я схуд на 13 кілограмів (сміється).
Найскладнішим Микола і досі вважає психологічні тести. Принаймні саме на них “засипалися” претенденти. Зверталася увага на все — вміння тримати себе в руках, у найскладніші моменти не втрачати витримку. Для цього на голову одягали такий собі ковпак, до якого підключали датчики. Кандидат повинен був читати книжку. А за його спиною гупали палкою по столу. Або ж жінка намагалася відвернути увагу від чтива своїми звабами. Після тесту перевіряли, чи зрозуміли “піддослідні” прочитане. Дехто не витримував.
Найлегше ж, на думку “беркутівця”, було… обдурити детектор брехні.
— Це ж НАТОвська “штучка”, тож нашому братові було легко з нею впоратися. Лише американці ретельно дотримуються всіх інструкцій. А ми просто відключали свідомість і відповідали “автоматом”.
Запитання були на кшталт: “Чи їдете ви, щоб налагодити транспортування наркотиків?”, “Ви просто хочете заробити грошей?”, “Ви в такий спосіб хочете підвищити рейтинг Української держави?”, “Ви брали хабарі?”…
Після першого відсіву залишилося 125 чоловік. Тоді майбутні миротворці проходили курси особистих охоронців. І знову — тести, випробування, нормативи. І знову відсів тих, хто спершу не пройшов психологічні тести, потім фізпідготовку, теорію, рукопашний бій і лише потім — хто не зміг виконати нормативи зі стрільби.
Два тури відбору переривалися “канікулами”. А потім знову збирали претендентів. І знову все повторювалося. Коли вже були відомі списки перших українських миротворців, почалися теоретичні заняття. Курси вели викладачі Національної академії ВС. Вивчали англійську, психологію натовпу або терориста (чи терориста, який захопив або готується захопити заручника), саперні справи (в основному, що робити, щоб не потрапити на міну, і лише потім — як розміновувати).
— Нашу увагу акцентували на тому, як не потрапити на міну. Розміновували їх інші миротворці зі спеціальних рот. Допомагали в пошуках мін наші кінологи. Так, у грудні в загін миротворців потрапив рівненський кінолог Юрій Ліманський зі своїм собакою-шукачем. До речі, складність роботи мінерів у Косові полягала в тому, що там не було карт закладання мін. Тобто, коли мінували місцевість, вони були. Але згодом пропали. Саме тому вибухи забирали життя мирних мешканців. Причому, без розбору, був то серб чи албанець. Хоча, хлопці розповідали, що доводилося й самим розміновувати. Приміром, коли хтось із наших наступить на міну…
Свої навички демонстрували експерту ООН. Її називали між собою мадам Жуль. Та навіть ця строга жінка була вражена підготовкою українських солдатів-миротворців, обраних здебільшого зі спецпідрозділу “Беркут”.
Страх
Першими найжахливішими враженнями Миколи після того, як група прилетіла в Косово, були прострелені дорожні знаки. Дорогою траплялися вщент спалені села. Навіть на базі, куди привезли миротворців, поміж трьох бараків — зірваний будинок.
— Я не те, щоби злякався, просто — стало не по собі. Одразу подумалося: “Тут же люди живуть. Як же їм вдається ще й обробляти землю, сподіватися на те, що восени зберуть урожай, випасати отари?..”
І почалися будні миротворця. Усім видали пістолети “Форт-12” (24 патрони до нього) та автомат “АКСУ-74” (чотири “магазини” зі 124 патронами). Згодом докуповували ще й ножі, бо під час масових заворушень, куди направляли миротворців, часто траплялося так, що хтось із натовпу кидав “кішки” (трос із потрійним гачком, яким витягували миротворців із шеренги). Оті троси і перерізали.
— Під час масових заворушень в нас кидали не лише “кішок”, а й запальні суміші. Тому доводилося купувати ще й вогнегасники. До речі, тамтешні умільці добре опанували нашу, українську, методу закладання цих сумішей. Якось одному миротворцю потрапило це в руку. Так обгорів рукав і трохи тіло.
Окрім участі у втихомирюваннях натовпу, миротворці патрулювали гірську місцевість і міста, перевіряли пропускний режим митниці, перекривали дороги для виявлення наркотиків, зброї тощо, супроводжували колони. Одного разу під час перевірки автомобіля на наявність контрабанди виявили в серба величезні гриби. Віз в Італію на продаж. Була і кров. Якось на черговому патрулюванні побачив тіло серба з простреленою головою. Пересічний мешканець, життя якого обірвала “шальна” куля…
На перших виходах було з незвички непереливки. Окрім того, що вага одягу та зброї заважала маневреності, перешкоджав звичайний людський страх. Усе, здавалося, налаштоване проти, скрізь ввижалися очі, котрі стежать за тобою. Озиралися на кожен шелест, на кожен скрип на горищі.
— Стріляли щодня. І щодня чулися вибухи. Вони вже добре навчені військовій справі, навіть мирні жителі й ті звиклися з війною. Серби були привітними з нами, а от албанці не дуже. Хоча… Ми ж були зі зброєю, тож і привітність, і настороженість обох сторін можна легко пояснити.
Смерть ходила завжди поруч, нагадуючи, що Війна — це її рідна сестра. Саме тому вихід миротворців “у світ” був обмежений: лише по суботах-неділях на пошту, щоб зателефонувати додому.
Через вісім місяців миротворців Миколиного спецпідрозділу, де він був командиром відділення спецвзводу, що базувався в місті Гниляни, повинні були замінити новоприбулими. Хто хотів — залишався. Рівненського “беркутівця” замінити не було ким…
— Я пробув у Косові 15 місяців. Ніякої романтики — важка праця. Увесь час нерви, як-то кажуть, на межі. Щодня чекаєш, що десь в ущелині хтось із сербів переплутає тебе з албанцем або просто помститься ООНівцям за те, що ті допомагають албанцям. На саме містечко, де ми дислокувалися, ніхто не нападав. А от по дорозі…
Микола згадав, як однієї ночі в горах їм довелося їхати із вимкненими фарами, щоб їх не розстріляли.
Наприкінці служби тим миротворцям, які пробули в Косово понаднормово, довіряли охорону посадових осіб. Та найстрашнішою “беркутівець” вважає “роботу” з натовпом, бо ніколи не знаєш, звідки чекати біди. І його неконтрольованість може призвести до численних жертв.
Повернення
у мирне життя
Із Косова Микола повернувся зі статусом ветерана війни, учасника бойових дій і чотирма медалями (одна з них — “За службу Миру” від ООН). А ще були подяки від Джона Нікіти, начальника оперативної частини Прикордонної поліції, Курта Крауса, командира поліцейської станції м.Вітіна, Гаррі Каррела, регіонального командира регіону Гниляни та Бренда Оппермана, представника місії ОБСЄ в Косові.
— Якби мені знову запропонували бути миротворцем, не знаю, чи поїхав би. Можливо, трохи згодом. Дуже вже довго я там пробув. А часу на адаптацію було малувато. І все ж не шкодую про ті майже півтора року. Там освоїв миттєву та чітку оцінку ситуації, витримку. А це в моїй роботі — плюс. Щоправда, є і негативи, як вважають мої друзі та близькі. Дуже вже обережним став. Перевіряю все. А взагалі більше ціную життя і менше гроші. Хоча й підзаробив там. Ось такий парадокс. Просто ніякі папірці не замінять спілкування з друзями, що були поруч оті п’ятнадцять місяців. Допомога один одному — це найбільше багатство, котре ми привезли з Косова.
Знайомі обличчя друзів та приятелів з усієї України та й інших держав, що назавжди залишилися на фотографіях, Микола переглядає з особливим щемом. Не зізнається в цьому, але в очах світиться щось невимовне і далеке. Ніби щоразу він подумки відправляється туди, куди нині вертатися не хоче, але де залишилися його спогади…
