Як пояснити, що в такий спосіб я не вирішую свої економічні (банальний брак грошей), психологічні (страх самотності) чи соціальні (бути незаміжньою несолідно) проблеми? Не боюся залишитися старою панною, не переймаюся нерозумінням суспільства, і навіть старий фільм про жертву безшлюбності “Службовий роман” аж ніяк не впливає на моє світосприйняття.
Я зрозуміла, що хочу бути дружиною свого нареченого тоді, коли зранку прасувала йому сорочку, і це мені подобалося, коли ми, готуючись до державних іспитів, не спали ночами, коли ми разом переживали його розірвані зв’язки і мої одинадцять крапельниць. Тому, коли він спитав, чи згодна я вийти за нього заміж, вже знала, що сказати.
І з кожним днем усе більше переконуюся в правильності свого рішення, коли готую йому сніданок, а він мені — вечерю, коли усіма новинами добрими чи не дуже хочеться поділитися насамперед з ним, і коли він надсилає мені sms-ки всього на три слова (так-так, на оті сакраментальні три слова).
Пам’ятаєте останній хіт “Океану Ельзи”? Ні, не той де “… кішка, ти кішка… а ну ходім… у бібліотеку”, а той, де “С’юзі, мила моя С’юзі…” Так от, виявляється що “с’юзі” — це не стільки ім’я дівчини, скільки поняття фізики, яке позначує суперсиметричне явище, чи істоту. Таке собі ідеальне доповнення… Тож до того й веду, я виходжу заміж тому, що мій наречений — мій “с’юзі-партнер”, іншими словами — моя ідеальна друга половинка.
