Таксидермічна майстерня,
де відбулося наше зна-
йомство, на перший погляд мало нагадувала приміщення, де працюють зі шкурами птахів та тварин. От лише кабанячі ратиці, які розморожувались у воді, та лисяча шкура у розчині прального порошку свідчили, що тут виготовляють чучела. На запитання, як науковий співробітник почав займатись цією справою, пан Анатолій відповів:
— За фахом я – вчитель біології, тож до подібної роботи мені не звикати: слід вміти виготовити наочні посібники для школи. Багато людей від незнання вважають, що ця робота викликає певний острах – навпаки, вона дуже цікава. Інші переконані у певній жорстокості професії, що тварин спеціально вбивають, аби зробити з них чучело. Знову заперечу: робота таксидерміста – це виготовлення “застиглих” зразків прекрасних створінь Природи…
У краєзнавчому музеї Анатолій Власкін працює з 1979 року. Першим його чучелом тут став орел-беркут. Роботи рівненського майстра помітили у Києві – деякі поважні установи почали замовляти йому чучела. Колеги з інших областей почали цікавитись, чи, бува, не Анатолієві вироби знаходяться там чи там-то: все-таки майстрів розрізняють за “почерком” – у кожного своя манера, свій стиль. За його словами, робота з чучелами вимагає багатьох умінь: потрібно бути одночасно і анатомом, і столяром, і художником, і кушніром. При цьому не слід забувати, що об’єктом роботи є не тканина, а шкурка, яка дуже делікатна в обробці. Особливо це стосується пташиної.
Щодо вартості чучел, то пан Анатолій процитував посібник орнітолога, якому більше ста років: “Робота… вимагає постійного спостереження за живими птахами: у природному середовищі або у вольєрі. Потрібно запримічувати характерні пози, уміти визначати “емоційний” стан птахів, після чого – відтворити у чучелі. Тому робота аж ніяк не може бути дешевою”. Повною мірою це стосується і тваринних чучел. Досить важко відтворити хижий оскал звіра, вираз очей. За кордоном чучельники працюють з пластиком, пінопластом та іншими синтетичними матеріалами.
— Сама технологія нескладна, — зауважує Анатолій Власкін. — Дороге лише обладнання для таких робіт. Тому в Україні ми працюємо “дідівським” способом: об’ємний каркас виклеюється з пап’є-маше.
Кожен мисливський сезон багатий на свої трофеї. У поліських мисливських угіддях полюють на кабанів та копитних тварин. Нерідко мисливці приносять впольовану ними здобич і замовляють зробити “на згадку”. Якщо тварина велика, то кінцевим виробом, як правило, залишається голова, яка, будучи прикріпленою на дерев’яній панелі – “медальйоні”, прикрашає стіну чийогось інтер’єру. Оригінальним є чучело лисиці у ресторані “Мисливець”: руда хитруня виглядає привабливою офіціанткою цього закладу. До речі, оскільки лисиці є переносниками такого небезпечного захворювання, як сказ, то дозволу на їх відстріл брати не треба, навіть патрони для мисливських бригад видадуть безкоштовно.
— Сам я лише раз стріляв з мисливської рушниці, —зізнається Анатолій, — та й то лише по звичайній мішені. А вдома у мене лише кілька папуг та акваріум без риб. Мені шкода тримати тварин у міській квартирі – їм потрібна воля. Часто доводиться домовлятись на якийсь бартер з мисливцями, щоб зробити якесь чучело для поповнення чи поновлення експозиції музеїв.
Чи доводилось майстрові мати справу з екзотичними представниками фауни? У відповідь Анатолій Власкін показав фотознімки, де він – поруч з орланом, розмах крил якого перевищує два метри. На іншому знімку – з ягуаром, у вигляді килимка. Тварина, проживши близько року в Рівненському зоопарку, захворіла та померла…
— Хочу звернутись до всіх мисливців та небайдужих людей, — завершує розмову Анатолій Власкін. — Якщо вполювали здобич, не залишайте її решток у лісі. Якщо вам не потрібні голова, шкура, роги чи копита, то знайте, що з них можна зробити чудові сувеніри – принесіть у музей. Не позбавляйте когось можливості помилуватись тваринами, хай навіть у вигляді чучела!
