Історія рівнянки за кордоном – дуже чутлива розповідь жінки, матері, українки. « Я дуже чітко пам’ятаю той ранок. 24 лютого 2022 року. Тиша, ще нічого не зрозуміло, але тіло вже не слухається. «Це, мабуть, сон», — подумала я тоді, прокинувшись. Але дзвінок усе поставив на свої місця», – пригадує Ірина Петрик-Щокова.
Телефонувала хресна мама її доньки.
— Збирайте речі. Їдьте. Тут дуже небезпечно, — сказала вона.
– Та ми не поїхали. Того дня, як зазвичай, я відкрила наш садочок у одному із житлових кварталів Рівного. Зібралися колеги. Всі розгублені. Що далі — ніхто не знав. І, уявіть собі, до нас навіть прийшли діти. Їх було шестеро. Один хлопчик лишився довше за інших. Усі ми намагались триматися. Але як?
Ми просто не знали, як вибудовувати роботу в новій реальності. Багато працівників телефонували, повідомляли, що вже виїхали. Хто куди. І ми стояли ніби на роздоріжжі, не розуміючи, що буде далі, — розповідає Ірина Петрик-Щокова, логопед із Рівного, яка зараз мешкає у Вроцлаві.
Наступного дня Ірина зібрала валізу — свою і доньки. День вони провели в її офісі. А ввечері, коли тривоги не вщухали, вона з донькою та подругою сіла в авто і рушила в невідомість.
— Ми не знали, куди їдемо. Але знали — до кордону. Відчувала страх за дитину. Вона дуже боялась сирен. Я хотіла забрати її туди, де вона не чутиме війни. Польща здалась найближчим і безпечним варіантом.
Тоді здавалося, що все це — ненадовго. На тиждень-два, максимум — пів року. Та минули місяці. Ірина повернулась в Україну лише в червні, щоб вирішити робочі питання. Але серцем уже була в Польщі.
Я пішла з роботи. І дізналася про себе багато нового…
Рішення про звільнення з садочка, де Ірина працювала багато років, не було легким.
— Хтось радів, хтось був засмучений. Для когось це був шок. Хтось казав: «Ну-ну, подивимось, що з цього вийде». А я і сама тоді не до кінця вірила, що це назавжди. Думала, на рік максимум. Але життя внесло свої корективи.
Вона каже, що не засуджує жодної реакції. Кожен має право на свою думку.
— Я дізналась багато цікавого про себе (сміється). Але знаєте, кожна людина думає так, як дозволяє її совість і моральний розвиток. Тому хай думають. Це моє життя, моє рішення.
І сьогодні жінка вірить: ідеальних рішень не буває. Але якщо в кожному дні знаходиш щось добре — значить, усе недаремно.
Без роботи я не могла. Я люблю свою справу до кісток
Найважче у переїзді було залишити улюблену справу. Ірина — логопед з величезним серцем і досвідом. Вона працює з дітьми вже багато років. І не уявляє себе без цього.
— Я дуже важко переносила відрив від роботи. Перші місяці були суцільним стресом. Але вже у квітні я почала працювати онлайн. Це було неймовірно складно. Я звикла обіймати дітей, бачити їхні очі, зчитувати емоції. А тут — екран.
Перші заняття були майже фізично болісні. Та згодом все змінилося.
— Я зрозуміла, що українських дітей тепер по-всьому світу. І тепер я працюю з ними з Канади, США, Австралії, Кіпру, Польщі, Німеччини. Ми займаємось українською. Бо моя місія — допомогти дітям зберегти рідну мову, навчитися говорити, читати й розуміти, ким вони є — українцями.
Ірина посміхається:
— Виявилось, онлайн-формат — не такий вже й страшний. Головне, що я знову можу бути логопедом. А значить, на своєму місці.
Дім — це там, де щаслива моя дитина
Нині Ірина живе у Вроцлаві. Їй тут затишно. Район нагадує Рівне — багато квітів, зелені, а ще всюди українська мова.
— Часом здається, що я вдома. Українців тут так багато, що ніби нікуди й не виїздила.
Вона вдячна польській родині, яка прихистила їх із донькою на початку шляху.
— Це були інтелігентні, духовні люди. Вони допомогли і з житлом, і з розумінням. Ми досі дружимо.
Але коли жінка повертається в Україну, серце стискається:
— Я дуже хотіла повертатись. Та минулий рік був важкий — ми боролись за життя мого тата. На жаль, чуда не сталось… І коли я заходжу у свій дім, у якому виросла, але де немає батьків — мені там порожньо. Стіни — мої, речі — мої, все рідне. Але немає «нас». Тому я повернулась у Польщу.
Її донька тут навчається, а Ірина — поряд. Бо дім для неї — це не географія.
— Дім — це там, де щаслива моя дитина. Де мене люблять і поважають. Де я можу бути собою.
Життя — це те, що тримає на плаву
Попри труднощі, зміни, втрати й нові реалії, жінка каже, що її найбільша сила — це саме життя:
— Що тримає мене на плаву у складні моменти? Життя. Саме відчуття життя. За цей рік я по-справжньому оцінила, що це означає. Коли ми прокидаємось і маємо змогу просто жити. Навіть тут, за кордоном, ми прокидаємось і розуміємо: наші рідні — живі, наші будинки — цілі. Слава Богу, вони здорові, можуть працювати, реалізовуватись. І це неймовірно важливо.
Це відчуття — життя і вдячність. Вдячність Богові, батькам, нашим титанам — захисникам, які тримають землю і дають можливість країні жити далі. Саме це надихає мене проходити крізь складні періоди, приймати виклики й навіть у темряві знаходити те, що дає нові сили, натхнення або відкриває шлях уперед.
Мене мотивує життя. У всіх його проявах. І я дякую за це життя тим, хто тримає оборону моєї країни. Дякую кожному, хто робить усе, щоб в Україні продовжувалось життя.
Такими, наповненими сенсами, є переживання, думки та висновки цієї прекраної і сильної рівнянки за кордоном.
Знайомтесь з іншою прекрасною рівнянкою, яка буде презентувати Україну на міжнародному конкурсі Mrs European Nationals
