Вузькоколійний піар
Сто шість кілометрів поліськими болотами і правічними лісами. Чотири години в маленькому, схожому на іграшковий, вагоні. Середня швидкість — 25 кілометрів за годину. Це — вузькоколійка Антонівка — Зарічне.
“Кукушкою” тутешній поїзд прозвали за схожість паровозного гудка з куванням зозулі. (У мові місцевих жителів українські слова поєднуються з російськими та білоруськими — дається взнаки наближеність до українсько-білоруського кордону). “Бльоховка” — це данина пам’яті поляку пану Бльоху, який, за свідченням старожилів, був причетний до будівництва вузькоколійки. Ну, а “вузька” — це зрозуміло без пояснень. Як і з назвою поїзда — його тут ласкаво називають “поїздок”. І подекуди досі раз на добу зустрічають усім селом.
Подорож місцевістю, де, здається, зупинився час, коштує лише 3 гривні 40 копійок. Пільговикам і дітям — удвічі менше. “Провідники вагонів за минулий рік продали квитків на 38 тисяч гривень”, — уточнюють у касі залізничної станції Антонівка. Проте закривати вузькоколійку — а цього тутешні селяни бояться найбільше — ніхто не збирається.
“Вигідно чи невигідно обслуговувати “кукушку” — так питання не стоїть, — заспокоює начальник станції Антонівка Володимир Кривко. — Стоїть питання знайти ще один локомотив, щоб пустити нічний поїзд”.
Раніше справді існувало два щоденних рейси “поїздка”. Нині ж залишився один, ранковий. Попутники у вагоні з посмішкою пригадують, як перед минулими виборами хтось із кандидатів “проспонсорував” повернення вечірнього рейсу. Радості поліщуків не було меж. Поки тепловоз не зламався за три дні до виборів…
Вантажте спирт бочками
Рівненська вузькоколійка збудована в 1895-1896 роках. Дехто з дослідників називає пізніші дати — 1907 і навіть 1913 рік. Імовірно, спорудження магістралі йшло в кілька етапів, з перервами. Історики кажуть, що в той час подібних доріг на безкраїх просторах Російської імперії будували чимало. Більша їх частина до нинішнього часу не збереглась. Рівненська ж вузькоколійка мала стратегічне значення з огляду на наближеність до західного кордону імперії.
Основний вантаж, який перевозили вузькоколійною залізницею впродовж її сторічної історії — ліс. Возили також дьоготь, смолу, бондарські вироби — все, що можна виробити з дарів поліської землі. За радянських часів вузькоколійка слугувала для перевезення продукції нечисленних промислових підприємств Зарічного, від більшості яких нині залишилась хіба що згадка.
У 20-30-ті роки минулого століття вузькоколійкою возили… спирт. Варшав’янин пан Горда мав у селі Перекаллі гуральню, де сировиною для виробництва спирту була картопля. Готову продукцію в бочках вузькоколійкою відправляли до найближчої вузлової станції, звідти ж, звичайною залізницею, товар прямував до Варшави. А в післявоєнні роки одним із основних відправників вантажів вузькоколійкою був овочесушильний завод у селі Острівськ. Тут переробляли тисячі тонн картоплі на сушку й на крохмаль. Сушену картоплю відправляли на Північ, а крохмаль йшов на експорт. Нині, за словами місцевих жителів, від заводу лишились тільки стіни…
Пасажири ж їздять вузькоколійною залізницею, як і сто років тому. Іноді здається, що час тут просто зупинився. Це враження підтверджують… рейки. На багатьох із них можна розгледіти рік випуску — від 1897 до 1917. Частину рейок виготовлено в Кракові — коли будували вузькоколійку, це теж була частина Російської імперії. А останній паровоз тут замінили на тепловоз лише в 70-х роках.
Патріотичні вагони
Маленькі вагони виглядають охайно, а після здобуття Україною незалежності — навіть патріотично: їх пофарбували в кольори державного прапора. Трафаретів для табличок з назвами маршрутів на вагонах немає — і так зрозуміло, куди можна доїхати тутешньою вузькою колією. Як казав таксист із “Діамантової руки”, “тут у місто одна дорога”. Тому напис “Антонівка — Зарічне” зроблений просто фарбою на стіні вагона.
Олексій Ярмошик був машиністом “кукушки” 26 років. За чверть століття наїздив вузькоколійкою півмільйона кілометрів.
— Найбільше пасажирів — у середу, — розповідає пан Олексій. — Цього дня в Зарічному базар. А ще багато людей у вихідні й свята. Їдуть в гості до рідних або на храмові празники в сусідні села.
Обстановка у поїздах справді сімейна. Більшість пасажирів знайомі якщо не особисто, то візуально. Чужих у цій глибинці практично немає. Якщо вже їздиш “кукушкою” — то не вперше і не востаннє. Володимир П. із Кузнецовська, приміром, користується вузькоколійкою з 1977 року.
— Чверть століття їздив до тещі в село Острівськ, — каже попутник. — Три роки тому теща померла. Тепер ось їжджу на проводи, час від часу навіщаю могилку.
Острівськ славиться озерами, на які приїжджають відпочивати любителі екзотики правічної природи навіть із Санкт-Петербурга. Бувальці кажуть, що риба з островських озер шокує своїми розмірами. І радіація ні при чому — так було завжди.
…Останнім часом вузькоколійкою цікавляться туристи-іноземці. Не раз приїжджали німці, недавно тутешню екзотику з вікна “кукушки” знімали на відео данці й голландці. Приїжджали нащадки тих, хто воював тут у другу світову. Шкодували, що розібрана нині гілка вузькоколійки до села Кухоцька Воля — там стояв фашистський гарнізон.
А в роки першої світової гарнізон німців розміщувався у селі Борова. Зарічненці жартують, що багато хто з тамтешніх мешканців підозріло схожий на “справжніх арійців”.
“Буржуйка”, мобільник, базарний день
Ось і кінцева зупинка — Зарічне. Практично на кожній вулиці можна зустріти череди корів і табуни коней. Найпівнічніший райцентр Рівненщини — двісті кілометрів від обласної “столиці”! — має близько семи тисяч населення і лише три п’ятиповерхових будинки. У нечисленних будівлях громадського сектора мешканці відмовились від централізованого опалення, й останні кілька років з кожного вікна кількаповерхівок стирчать труби “буржуйок”. Селищний голова Григорій Коночук каже, що за останнє десятиріччя тут побільшало атрибутів не міста, а саме села. Заводи зупинились, і тим, хто не поїхав на заробітки, допомагає вижити лише підсобне господарство. З тих, хто обрав заробітчанство, чимало людей їдуть… у сусідню Білорусь.
Ще в 1999-му багато хто із зарічненців шукав у бюлетенях прізвище “Лукашенко”. Воно, завдяки хорошій трансляції білоруського ТБ, місцевим жителям було знайоме набагато краще, ніж імена вітчизняних політиків. Українське телебачення прийшло сюди вже після обрання Леоніда Кучми на другий термін. Чимало зарічненців з інтересом вперше побачили свого президента.
Торік тут сталося нечуване — з’явився мобільний зв’язок. На вулиці з невибагливою назвою Центральна — ідеальний за якістю сигнал. Але мобільник для Зарічного — розкіш. Кафе-бари здебільшого нагадують вокзальні закусочні. Торгівля зосереджена в основному на базарі. Він тут раз на тиждень, щосереди. Вищезгадана вулиця Центральна на півдня перекривається і перетворюється на кілометровий торговий ряд. Починається він за кілька десятків метрів від райдержадміністрації. Тротуари прикрашає розмітка для наметів. Вітер розносить сміття до вечора наступного дня. Життя вирує тут рівно вісім годин на тиждень: з шостої ранку до другої дня у середу.
Пішки по шпалах
Для екскурсії Зарічним достатньо години між прибуттям сюди “кукушки” й відправленням її в зворотному напрямку, до Антонівки. Назад їдемо з селянами, які “скупилися”. Більшість виходить на проміжних станціях. Зупинок тут аж дев’ятнадцять. Найекзотичніша — за три кілометри від Зарічного. У селі під назвою Парська немає… жодного мешканця.
Ветеран зарічненської журналістики Антон Куцевич неквапом розповідає сумну і повчальну історію неіснуючого села. За радянських часів цей населений пункт, заснований за часів реформи Столипіна, оголосили неперспективним. Подальші наслідки відповідали обкатаному сценарію: “соціалку” ліквідували, а людей тиском і погрозами змусили переселитись у райцентр. “Останнім акордом, — із сумом у голосі підсумовує співрозмовник, — став демонтаж лінії електропередач”.
Відтак, нині про село нагадують лише фундаменти будівель у метрових заростях трави, всохлі фруктові дерева, ями на місці криниць і… наявність села у списках виборчих дільниць. Адміністративно Парська входить до складу Зарічненської селищної ради. Віртуальність села підсилює наявність Парської у списку зупинок, до яких продають квитки. Від райцентру сюди можна заїхати, здається, за вісімдесят копійок. Іноді пасажири справді є: влітку тут збирають ягоди, восени — гриби.
Грибів, утім, вистачає уздовж усього шляху слідування “кукушки”. Попутник Микола каже, що якось одного разу машиніст просто пригальмував потяг і разом з пасажирами десь із годину збирав гриби. Потім усі знову сіли й поїхали далі. Іноді тепловоз ламається і потяг чекає “підмоги”. Якщо чекати несила, люди розходяться на маршрутки в найближчі села або прямують до пункту призначення по шпалах. Останнє виглядає більш реальним, оскільки з багатьох сіл маршрутки йдуть лише раз на день, а для деяких “кукушка” — досі справді єдиний зв’язок зі світом. Торік таких сіл було два — Тиховиж і Річки. Цьогоріч до Річок пустили маршрутку. З Рівного вона сюди йде довше, ніж до столиці.
…Але тут ніхто нікуди не спішить. Як “кукушка”, що в селі Млинок долає міст через Стир зі швидкістю п’ять кілометрів на годину. Міст дерев’яний, теж своєрідна екзотика. Недалеко є й паром для тих, хто їде кіньми або авто. Втім, автомобілісти тут — рідкість. З-поміж небагатьох побачених упродовж дня авто більшість — з білоруськими номерами. Коні, якими під’їжджають до “кукушки” на полустанки мешканці лісових хуторів, фиркаючи, часом сахаються від поїзда…
Та все ж і до “кукушки” поволі підбирається цивілізація. З нею — й конкуренція. Коли вже повернулися до Рівного, наздогнала звістка від зарічненського колеги: з села Борова пустили пряму маршрутку на Київ.
