Запропонований Президентом проект переходу від президентсько-парламентської моделі до парламентсько-президентської доцільний з погляду європейського вибору України. Безперечно, заслуговує схвалення курс на європейську практику державотворення: виборці вибирають до парламенту депутатів від тих чи інших партій, ті формують більшість — уряд, але із законодавчим супроводом його діяльності і політичною відповідальністю за його роботу. Тільки вітати можна ряд пропозицій з вирішення давно назрілих проблем. Скажімо, у справі “троянських коней” в парламенті, тобто перебіжчиків із фракції у фракцію. До позитиву можна віднести пропозицію про один виборний рік, що виключило б втягування суспільства у безперервний боротьбістський марафон. Щодо запропонованого 5-річного терміну обрання інститутів влади у швидко змінюваному українському суспільстві на фоні оновлюваних політичних настроїв варто було б внести обмеження в 2-3 строки, аби парламентські ветерани з нинішньою безстроковістю не перешкоджали доступу молодої генерації, зокрема, при виборах від партій і блоків, коли стара гвардія ставить себе на прохідні місця.
На мою думку, твердження, що залучення представників регіональних еліт до верхньої палати сприятиме кращому представленню інтересів регіонів, недостатньо обµрунтоване, бо, як засвідчує досвід Кримської автономії, навіть свій місцевий парламент ще не гарантує економічного розквіту і суспільної злагоди.
У законопроекті про конституційні зміни: 16 повноважень передбачається здійснювати спільно, 17 закріплюється за Палатою регіонів і тільки 4 залишено за Державними зборами. Така “усіченість” поряд із затвердженням Верхньою палатою прийнятих правових актів нижньою зробить цю парламентську ланку номінальною, якщо не зайвою.
Звичайно, парламент передусім має бути дієздатним, і, можливо, відмова від змішаної системи виборів на користь пропорційної, що виношується в нинішньому парламенті, спростила б формування більшості. З цього погляду, пропозиція Президента про призначення і звільнення голів місцевих державних адміністрацій за поданням прем’єр-міністра є більш демократичним кроком порівняно з існуючим порядком. Очевидно, регіональних керівників треба було б взагалі вивести з-під впливу партій, як і очолювані ними апарати. А ще краще — перейти до виборності голів обласних і районних райдержадміністрацій, що пропонувалось на минулих виборах у програмах ряду партій і блоків. Залежність від виборців, принаймні на 5-річний строк, хоч трохи перешкодила б клановості і корупції, підвищила б відповідальність регіональної влади перед громадянами.
Отже, політична реформа потрібна для формування політичної відповідальності влади. Але, як показує новітня українська історія, будь-який навіть значимий, але одиничний захід (в даному випадку, як панацея — двопалатний парламент) без комплексного вирішення економічних і соціальних проблем, є частковим, а тому докорінних змін не робить.
