Таємниці коридорів влади

Новини Рівного / 15 Травня 2003, 22:29

Продовження. Поч. в № 75

2. Смішно і печально
Оглядаючись назад, на ті перші, підчас незграбні кроки українського парламентаризму, порівнюючи з нинішнім парламентом, — доводиться часто бувати на його засіданнях, — зримо бачиш, що нинішні політики все глибше скочуються у прірву популізму, кон’юнктурщини, матеріального “самовдосконалення”.
Хоча зразу ж обмовлюсь — ніяк не ідеалізую наше перше демократичне скликання. “Слаб чєловєк”. Згадав ці слова відомого персонажа, коли почали гарбати квартири… Максимальна більшість — незалежно від політичних поглядів, а особливо ті, хто стояв ще недавно біля цеківських, обкомівських годівниць, не встояли перед спокусою. У залі засідань депутатів бувало навіть менше половини. Всі займалися облаштуванням жител. В нових квартирах працювали бригади із сіл, районів. Завозились меблі, побутова техніка… І це при тому, що і “вдома” лишались квартири, будинки.
Але коли нині буваєш у стінах парламенту, тільки й чуєш в кулуарах про переходи з фракції у фракцію, про вигідні відрядження за кордон, про те, хто який “будиночок” приватизував у центрі Києва, чи побудував у Конча-Заспі. Уже достеменно знано з уст самих політиків, що у парламентських “станках” сидить більше трьохсот доларових мільйонерів, що перехід із фракції у фракцію коштує від 50 до 300 тис. доларів. І чи здатна така “конституційна більшість” проголосувати нормальний закон про корупцію, про призначення тимчасових комісій щодо зловживань і махінацій тощо. Нині просто “відмиваються” кошти, затрачені на виборчу кампанію у різних нафтових, газових, транспортних та інших схемах…
“Малих злодіїв вішають — перед великими шапки знімають” — ця народна мудрість як ніколи актуальна тепер.
Або чого варта діяльність Кабінету Міністрів за ці 12 років. Міністри весь час на чемоданах. Рік минув — і “врємєнщиків” погнали, рік минув — і в кабінетах нові господарі. Завдяки цій тенденції міністри, голови комітетів їхні багатотисячні свити думають тільки про те, що буде через рік? А тому, кожен готує свою майбутню посадочну смугу… І для себе, і для своїх родин.
Або хто підрахував скільки вивезено мільярдів за кордон? За скромними підрахунками — за три річних бюджети держави. А ми хизуємося, що медикам і педагогам добавимо ще по 25 гривень. Або аплодуємо, тішимось до сліз, коли депутат приїде в округ і подарує школярам комп’ютер. В той же час процвітаючий бізнесмен на Заході майже обов’язково “відщипує” від своїх доходів щорічно 18-20% на благодійні цілі.
Смішно і печально…

3. Джорж Буш, Маргарет Тетчер та інші
Таких заходів безпеки Верховна Рада напевне не бачила ніколи. І не побачить. Мені здавалось, що президент США Джордж Буш (старший) мав прилетіти в осаджений душманами Кабул. На вулицях Хрещатик, Кірова — серед “прівєтствующих” кожен другий, якщо не частіше — спец з радіостанцією і … пасатими прапорцями. Площа перед Верховною Радою виметена — живої мурахи немає, не те, що людей. Кияни стояли аж ген глибоко в парку за пам’ятником Ватутіну.
Усі депутати, міністри, дипломати тричі проходили спецконтроль через клітки-індикатори. Навіть шанованих найвищих чинів церкви заставляли знімати із себе хрести, а після контролю одягати. Виняток зробили хіба що святійшому Мстиславу — патріарху української церкви, уже тоді немічному. Його тоді супроводжували наші депутати Василь Червоній та Микола Поровський.
При вході в залу, крім наших комітетчиків, обов’язково стояли американські “сєк’юриті” — такі собі двометрові чорні шафи в бездоганних костюмах і бронежилетах. Коли президент зійшов за трибуну, усі сім виходів перекрили симпатичні “джонні”. Навіть урядовий. Промова Буша була нетривалою. Але відчувалось — зверхньою. Як перед аборигенами. Він значну увагу приділив розвитку різних свобод, про мирну ініціативу на Близькому Сході і т.п. Але мене, як і багатьох із Народної Ради, найбільше вразила його теза про те, аби Україна не поспішала виходити із Союзу, бо це, мовляв, потягне за собою важкі наслідки… Він тоді, здається, був у Києві проїздом з Москви на батьківщину.
Насамкінець уже після промови, після оголошення перерви — депутати, міністри вийшли на вулицю до парадного, вишикувались на мармурових східцях — треба ж “за протоколом” провести гостя. Ми ж бо щирі українці…
На такій швидкості тут ще не їздив ніхто. Кортеж пролетів досить далеко від нас, депутатів. Джипи, які супроводжували автомобіль президента США, ощетинились кулеметами…
Подумалось: справжній ковбой із Техасу. І ще подумалось: які ми згорблені, які вірнопіддані з китайською усмішечкою “хі-хі”. І коли ж нас почнуть визнавати за людей? А може, й самі винні? Уявіть собі, коли б наш президент проїхався вулицями Вашингтона в супроводі українських “уазиків” з іванами і “калашниковими” та кулеметами?
Візит Маргарет Тетчер був набагато скромнішим і доброзичливішим. Заходи безпеки теж були вражаючими. Але “на воротах” стояли уже наші хлопці. А втім..?
Мене вразила логіка виступу пані Маргарет. Ця щупленька, але граційна майже сімдесятилітня дама була справді “залізною леді”. Вона, здавалось, говорила прості істини. Мовляв, ви багата держава, ви маєте багатющий економічний, надровий потенціал. Ви маєте ядерну зброю, ядерні електростанції. Українці піднімали Канаду, Аргентину, Австралію…
Але і при цьому треба працювати денно і нощно… Треба любити Україну, як свою сім’ю.
Потрібно сказати, що в Англії вона була не досить популярна серед так званих малоімущих. Вона відмінила усі пільги там, де можна було заробляти. “Вона хотіла повернути Англії престиж і силу, — пише історик І.І.Сємашко. — А шлях до цього вона бачила в тому, аби заставити кожного працювати. Вона люто ненавиділа неробство і слабкість, не сприймала соціалізму, не сприймала ніяких субсидій і подачок”.
Газета “Дейлі телеграф” писала, що навіть ямочки на щоках у неї із заліза. І справді, бути на чолі могутньої Англії три виборчі терміни — це вдалося хіба що Черчіллю.
Їй тоді, в парламенті, наші депутати дарували багато квітів. Вона чемно, але стримано спілкувалась з нами, з журналістами. Саша Коцюба, голова правничої комісії подарував прем’єр-міністру букетик незабудок. З ними вона і сіла в лімузин. А троянди, гвоздики сиротливо залишились лежати на столику у приймальній голови Верховної Ради.

(Далі буде).

Автор: Валерій Баталов

Не пропускайте важливі новини Рівненщини Читайте ОГО у Google News

Підписатися

Таємниці коридорів влади

Новини Рівного / 24 Квітня 2003, 02:01

Ім’я Валерія Баталова добре відоме не тільки на Рівненщині, а й далеко за її межами. Народний депутат України першого скликання, згодом міський голова м.Острога, власний кореспондент газети “Молодь України”. Автор низки книг: романи, повісті, оповідання, журналістські розслідування, публіцистичні роздуми про сучасне і майбутнє України, історичні есе. Його вистави екранізовувало Львівське телебачення, фрагменти ставились в столичному палаці “Україна”. Бачили їх глядачі Хмельниччини, Волині, Тернопільщини.

Валерій Баталов готує до видання нову книгу “Таємниці коридорів влади”, в якій показує роботу парламенту зсередини, законодавчу часом брудну кухню, і не тільки. Оскільки статус народного депутата згідно з новим законом закріплено за ним довічно, журналіст має унікальну змогу і нині зблизька розглядати роботу можновладців. В авторській “шухляді” — розповіді про зустрічі з Джорджем Бушем-старшим, Маргарет Тетчер, Збігнєвом Бжезинським, відомими акторами, письменниками, українськими політиками, дослідження князівських лабіринтів під Острогом, аномальних явищ.
Ми попросили Валерія Баталова хоч фрагментарно поділитися з читачами “ОГО” своїми роздумами.
…Тисячі, десятки сотні тисяч киян, гостей столиці з різних куточків України вщерть заповнили площу перед Верховної Радою, вулицю Кірова (нині Грушевського), Комсомольську площу, весь Хрещатик. Міліція ледь контролює ситуацію. Вируючий натовп буквально обліпив приміщення парламенту. Кордонів ніяких немає. Дякуючи Левку Лук’яненку, який наполіг, аби хоч трохи розповіли про підземні лабіринти під приміщенням Верховної Ради, — пробираємось підземеллями в сесійну залу. Депутатські значки одягаємо уже в залі.
Сьогодні має статися… Омріяне… Довгождане… На крові і хрестах чекали батьки, діди, прадіди. Сотні літ. Акт про незалежність України.
У залі — бурхливе обговорення. Одні — за негайне прийняття, інші — почекати, що скаже “старший товариш” у Москві. Іншим — узагалі байдуже — як там жінка, корова, чи опоросилися свині.
А за стінами парламенту! Жахливі пристрасті. Вулицю перегородив величезний бензовоз. Хтось несамовитіє на його кабіні: “Спалю, су-у-ки!”. Володя Яворівський і Саша Ємець стягують “терориста” на землю.
А біля четвертого, так званого урядового під’їзду, дзенькіт скла і металу. Омоновці скрутили руки кремезному молодику, який з ломом кинувся на двері.
Чомусь пригадалась картина, як кілька днів тому пробирались в сесійну залу через “парадний под’єзд”. Відчуваєш себе або дурнем, або сучкою з панелі, тільки не депутатом. Шквал тисяч образ, свист. А з ними і захоплені вигуки “Тримайтесь, хлопці!” З лівого боку — тисячі арсенальців з червоними прапорами, які скандують: “Бандеровцы! Вон из Украины!”, “Слава СССР!”. З правого боку від вулиці Грушевського несамовитіють тисячі галичан, рівнян, волинців: “Комуняку на гілляку-у!” , “Україні — волю!”.
Жмені мідяків (добре, що не каміння) сиплються під ноги депутатам. Не розбираються — чи ти від влади, чи від Руху.
Окремою кучкою стоять воїни-афганці. Вони зривають із себе медалі і теж кидають нам під ноги: “За що ми воювали-и!?”.
А біля бензовозу продовжується вовтузня. Депутати від Народної Ради Яворівський, Чорновіл, Кендзьор, Батіг і іже з ними відтісняють натовп від авта… Бачу генерала Недригайла в натовпі. Глас волаючого у пустелі. Бачу своїх міліціонерів з Острога, Здолбунова, Рівного, які теж приїхали “допомагати” столиці. Усі стривожені… Усі в очікуванні… Хтось розповсюдив чутки, що з боку Житомира ідуть танки.
І раптом, над площею з потужних динаміків звучить: “… віднині Україна вільна, незалежна і суверенна держава!”.
Те, що творилося на площі, а згодом у всьому Києві — важко описати. Скирди квітів, пісні, сльози… В обіймах і арсенальці, і львівські автобусобудівники, і рівненські азотівці, і здолбунівські цементники. На “ура” кидають розгублених генералів, омонівців, ментів узагалі. Стільки жовто-голубих стягів Київ ще не бачив.
Над Верховною Радою піднімається національний прапор України. Але якийсь дурень з апарату Верховної Ради (а може, й свідомо) не опустив прапор УРСР. Так і заплутались в обіймах червоносиньожовті кольори. Це вже було над межу. Натовп хлинув у вестибуль Верховної Ради. Ми ж, окремі депутати, пам’ятаю Ірину Калинець, Ярослава Кендзьора, миттю до голови Верховної Ради Леоніда Кравчука. Може статися найстрашніше. Голова тоді був дуже розгублений і втомлений. Але зразу ж віддав розпорядження секретареві Ради Миколі Хоменку зліквідувати “обійми” прапорів. Це сталося за десять хвилин. І тут над площею, спочатку тихо, а згодом все наростаюче долинуло спрагле і зболене “Ще не вмерла Україна”…
Згодом Микола Жулинський — давній побратим по перу — розповідав, що він цю звістку зустрів у Великобританії. І там шанована діаспора несамовитіла не менше, ніж у Львові чи Рівному.
Закономірно, що ми, члени Народної Ради, “скинулись в картуз”, завітали в ресторан “Київ”. Чому, підкреслюю “скинулись”, бо уже через кілька днів російські та наші окремі ЗМІ повідомили, що “чорноволівці гуляли за гроші американців”.
Говорили тости, багато говорили, а все про майбутнє. Романтизм і ейфорія сягли апогею. А коли заспівали “Червону калину!” — ця картина стоїть перед очима і донині. Співали і плакали генерали, шахтарі, вчені. А ще вдивлявся у прекрасні обличчя наших “ментів” — ніби й непогані хлопці. Співали й офіціантки, метрдотель, працівники кухні. Такого ще тут ніколи не було.
Ще запам’яталися слова В’ячеслава Чорновола: “Друзі! Це тільки невеликий крок до справжньої незалежності… Не даймо, аби різного роду пристосуванці, зеки від політики, перефарбовані “комсомолята” перехопили ініціативу. Треба бути готовими навіть до зради окремих з нас, до розколів …! Але волю в України уже ніхто не відніме!”
Воістину, В’ячеславе, пророчі слова.