“Я думала, що так не буває”
— Пані Галино, давайте повернемось на десять років тому. Як починалось радіо?
— Взагалі-то 6 липня 1997 року — це день нашого першого виходу в ефір на частоті 106,4 FM. Для нас це дуже важлива дата, і саме її ми святкуємо як день народження “Радіо Трек”. Однак тому дню передувало більше року інтенсивної підготовчої роботи. Це був тривалий шлях і дуже непростий період, який для мене особисто почався з бажання щось радикально змінити.
— У житті?
— В усьому. Я ж взагалі-то працювала другим секретарем Рівненського міського комітету комсомолу, але коли вийшла з декрету у середині 90-х, організація розпалась. Маючи очевидні організаційні здібності та досвід, вирішила, що мені, філологу за освітою, варто здобути ще один диплом — економіста-менеджера. Півтора року стаціонарного, тоді ще безкоштовного, навчання у “воднику” і результат — повага до роботи бухгалтера.
— ?!
— Так, я зрозуміла, що це за робота лише тоді, коли сама склала перший бухгалтерський баланс. Фіналом навчання став захист диплома, і темою я вибрала те, чого у нас не було — створення радіостанції. Ходила до Андрія Ситая, допитувалась, вникала й успішно захистила диплом. Про це дізнався Валерій Богуцький і запропонував втілити в життя задум: “Наше фінансування, а все інше — ваше. Вперед!” Я тоді ще подумала, що так не буває…
— А які труднощі виникали у процесі становлення?
— Та, мабуть, труднощів було чимало, але першим таким невеликим каменем спотикання стало питання мови.
— Тобто?
— Багатьом здавалося, що Рівне не було готове до “україномовного FM-радіо”. Засновники вагалися, але я наполягла, і вони пристали на мою точку зору. Після цього вже почалася конкретна робота, кишкомотство з дозволами, але ми досить динамічно пройшли цей період. Паралельно завозили студійну техніку з Англії, Італії.
— А як знаходили людей?
— Чесно кажучи, більшість наших ведучих ми взяли практично з вулиці. Переважно це були студенти, які відгукнулися на наше оголошення про відбір кандидатів. Ми просто грамотно той відбір провели, я вважаю. Хоча більшість відібраних тоді кандидатів у майбутні зірки, дійсно, не зовсім добре володіли українською. Тому вчили ми їх не лише з технікою працювати. Але зусилля виправдали себе, коли в ефірі “Радіо Трек” зазвучали голоси Віталія Гайдукевича, Алли Ліхачової, Оксани Юрченко, Андрія Матвійчука, Аліси, Шури… До речі, першою ведучою нашого першого ефіру стала Оля Багній.
— “Радіо Трек” живе винятково з реклами, які тенденції на цьому ринку нині?
— Ринок радіореклами в Україні ще до кінця не врегульований. Закони є, і достатньо правильні, але поряд з цим існують відкриті порушення, коли люди на місцях без ліцензій та дозволів транслюють в ефір комерційну інформацію. От, скажімо, телеканал “Рівне 1” ніколи не вклиниться в роботу “НТН”, щоб транслювати свою рекламу. Він подає власну комерційну інформацію лише у власних програмах, маючи на це відповідний дозвіл — ліцензію. За законом точно так само мало би бути і з радіо, але в реальності це не так. Однак рейтинги постійно засвідчують наше лідерство. Це рідкість — щоб місцева станція випереджала мережеві.
Разом із “Радіо Трек” виросла й наша аудиторія. Вони ж хочуть знати, як справи у Чайки, що робиться у сусідньому під’їзді, умовно кажучи, і дізнаватись це першими: дорогою, у маршрутці, на роботі — в цьому і є перевага радіо. І я переконана, що кращого ранкового ефіру, ніж наш “Ранковий кекс” з Олегом Нечидюком та Оксаною Велігурською, справді немає. Хоча й інші ведучі у нас чудові, постійно ростуть у творчому та професійному плані.
З кислим фейсом в ефір не виходимо
— Чи є якісь неписані закони виходу в ефір?
— Одне правило є: з “кислим фейсом” в ефір іти не можна. Навпаки, треба посміхатися у мікрофон, бо цю посмішку ведучого слухачі реально чують — відчувають емоційний заряд ді-джеїв. Адже голос ведучого — каталізатор його настрою, тому ведучий повинен випромінювати лише радість, оптимізм. Наші ведучі реально вміють залишати весь негатив поза дверима студії. І не лише ведучі — вся команда “Радіо Трек” дуже класна.
— Скажіть, а з проектом українопісенного радіо якісь зрушення є?
— Поки що ні. Хоча я порушувала це питання навіть перед Президентом під час його візиту на Рівненщину. Це було минулої осені, і я розповіла про наш “Вишитий рекорд”, про те, як потрібно людям духовне піднесення, можливість пишатися собою! Навела слова Рузвельта, який казав, що в основі будь-якої економічної кризи завжди лежить криза моральна і психологічна. У цьому контексті моя давня пропозиція створити першу стовідсотково україномовну і винятково українопісенну радіостанцію знайшла жвавий відгук у Ющенка. Він цілком підтримав моє бачення, що це має бути не шароварний, а дійсно сучасний, стильний ефірний продукт, але далі розмов справа поки не пішла.
— Однак і без цього “Радіо Трек” має чим гордитися. Як плануєте святкувати 10-ту річницю?
— Хочемо влаштувати концерт, як уже робили не раз. Маємо вже домовленості відповідні з одним зоряним колективом, але поки це ще секрет. Обов’язково будуть і місцеві виконавці. Впевнена, що все про-йде цікаво, як і має бути.
Іноді забуваю, що я не на кухні
— Пані Галино, а як воно працювати з чоловіком?
— О, це буває складно! (Сміється). Головне нам з ним не забувати, що ми на роботі, а не вдома. Я от іноді можу перейти на підвищений тон. Хоча взагалі у нас ідеальний тандем: він — потужний генератор ідей, я ж маю досвід їх реалізації. Він — “ума палата”, мені з ним цікаво, бо в нього дуже нестандартне мислення і якісь речі він дійсно знає наперед. Взагалі ж Микола має капітальну ерудицію, закінчив Ленінградський університет, фаховий перекладач, і я серйозно думаю, що ось саме такі, як він, і є справжньою інтелектуальною елітою.
— Як ви з ним познайомились?
— Під час дискусій, які проходили в Товаристві української мови. Там збирались комуністи, представники демократів. Микола вирізнявся ерудицією, харизмою. Він викладав у педінституті, а згодом за підтримку голодування студентів у 1990-му його звідти попросили. Сьогодні нашому синові Юрку 15 років, він знавець політики і батько для нього — більший авторитет, ніж я. До речі, Миколі багато блоків пропонувало місце у списку на минулих виборах, але він у політику не пішов.
— А ви пішли…
— Так, я пішла. І скажу, що депутатство для мене — унікальний досвід. По-перше, я командна людина і мені особисто працювати у фракції дуже цікаво. По-друге, я зовсім іншими очима подивилась на різні речі. Зокрема, на село, бо як депутат обласної ради постійно проводжу зустрічі у Здолбунівському районі, за яким я закріплена від Блоку Юлії Тимошенко. Це чи не найцікавіше в роботі депутата — допомагати людям.
— Досвід керівника вам у цьому допомагає?
— Безперечно, і цей досвід також. Хороший керівник не любить зайвої балаканини, а цінує розмову по суті й чітку постановку завдань. А взагалі переконана, що хороший керівник — той, якого не видно, і думаю, в основі своїй механізми менеджменту та управління залишаються незмінними, які б нові терміни хто не вигадував.
Заради книги і порятунку тварини покину все
— Які ваші слабинки? Що може змусити вас покинути важливу справу?
— Слабинки — гарні картини, оригінальні речі для хатнього дизайну. Якщо почую, що у продажу з’явилась книга Акуніна “Нефритові чотки”, одразу побіжу купувати. Якщо дізнаюсь, що десь поруч збили собаку і він потребує допомоги — теж побіжу рятувати.
— Це вже давно не секрет, що ви дуже любите собак. А
який ваш улюблений спосіб відпочивати, розслабитись?
— Люблю займатися вазонами, квітами, рослинами у дворі, люблю полежати з книжкою чи подивитися канал “Усадьба”. Люблю на море їздити, південний берег Криму дуже люблю. Якось їздили відпочивати навіть з нашим псом Хантом.
— І як він почувався?
— Нормально, він любить природу.
— А хто ваша найкраща подруга?
— Якось так склалося, що більшість моїх подруг — мої ж куми. З тими, хто живе у Рівному, ми зустрічаємося регулярно. Загалом мене не дуже цікавлять звичайні “бабські теми”, особливо чиїсь секрети і т.п. Цікава співрозмовниця для мене Марта Коломієць, дружина Данила Яневського, хресна Юрка. Вона живе в Києві, тож бачимося ми рідше, зате спілкуємось телефоном іноді годинами. Але найцікавіше мені спілкуватися з чоловіком.
— А як щодо шопінгу?
— “Шматотерапію” люблю, але в достатньо помірних дозах. Переважно купую речі для дому. А одяг — зазвичай у відділах “Сезам”, “Манго”, “TOP SECRET” і “Кіоск”.
— Перли, як у Тимошенко, де придбали?
— Це в індійському магазині, там є оригінальні й недорогі речі.
— Чи є у вас реалізовані мрії?
— Колись у дитинстві чи юності, пам’ятаю, мріяла побувати в Америці. Потім про ту мрію забула, але у 1999 році з делегацією жінок-підприємців побувала таки у Сан-Франциско, Солт-Лейк-Сіті, Чикаго. Цікаві враження. Тепер от мрію побувати у Марокко.
![]()


