У свої 22 роки Іван із Рівненщини вже знає, що таке відповідати за життя інших, працювати під ворожими обстрілами та ухвалювати рішення, від яких залежить доля побратимів. Молодий старший лейтенант командує інженерно-саперним взводом, за його плечима – рік служби на Куп’янському напрямку. А вдома на нього чекає дружина Вікторія, разом із якою вони готуються до найважливішої події у своєму житті – народження дитини.
Повідомляє Рівненська ОВА.
Військовий шлях обрав ще у 14 років
Поки більшість його однолітків лише замислювалися над майбутньою професією, Іван уже знав, ким хоче стати. У 14 років хлопець вступив до військового ліцею, зробивши перший крок до служби в українському війську.
Згодом продовжив навчання в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Там здобував знання та навички, необхідні майбутньому офіцеру. Після випуску Івана направили до 47-ї окремої інженерної бригади Сил підтримки Збройних сил України. Саме тут розпочалася його офіцерська служба.
Сьогодні йому лише 22, але він уже командує інженерно-саперним взводом. За плечима молодого офіцера — складні бойові завдання, відповідальність за підлеглих та досвід, який неможливо отримати в навчальних аудиторіях.
Рік на Куп’янському напрямку та щоденна відповідальність за побратимів
Протягом року Іван разом зі своїм підрозділом виконував бойові завдання на Куп’янському напрямку – одному з найнебезпечніших відтинків фронту.
Військові облаштовували оборонні рубежі, готували позиції та забезпечували можливість пересування особового складу й техніки. Усе це доводилося робити в умовах постійної загрози ворожих обстрілів. Робота інженерів-саперів часто залишається поза увагою, однак саме від неї значною мірою залежить безпека інших військовослужбовців.
Для Івана командування – це не просто звання чи посада. Передусім це відповідальність за людей, які щодня довіряють йому свої життя. Молодий офіцер переконаний, що справжній авторитет командира не можна отримати разом із погонами. Його потрібно заслужити власними вчинками.
Бути поруч із підлеглими, розуміти їхні потреби, знати можливості кожного та ніколи не вимагати того, чого не готовий зробити сам, – принципи, яких дотримується Іван.
«Найважливішим було не дати йому померти»: порятунок побратима під обстрілами
Серед багатьох пережитих на фронті подій є одна, яку Іван пам’ятатиме все життя.
Це сталося поблизу Куп’янська. Під час ворожого обстрілу на позицію, де перебував Іван, доправили важкопораненого військовослужбовця із сусіднього підрозділу. Чоловік втрачав багато крові. Часу на роздуми практично не було – кожна секунда могла коштувати йому життя.
Іван разом із побратимом одразу кинувся допомагати пораненому. Вони наклали турнікети, зупинили кровотечу та зробили все можливе, щоб військовий дочекався медиків. Попри обстріли, захисники організували його евакуацію до безпечнішого місця.
«Одним із найважчих спогадів для мене назавжди залишиться обстріл позиції поблизу Куп’янська. Тоді до нас доправили важкопораненого військовослужбовця із суміжного підрозділу. Він втрачав кров, і кожна секунда могла стати вирішальною. Разом із побратимом ми без вагань кинулися рятувати його: наклали турнікети, зупинили кровотечу, зробили все можливе, щоб втримати його до прибуття медиків. Під обстрілами організували евакуацію до безпечного місця. Тоді найважливішим було одне – не дати йому померти», – згадує Іван.
Для молодого командира цей випадок став одним із тих спогадів, які залишаються з людиною назавжди. У такі моменти на перший план виходять не звання чи посади, а людське життя.
Навчає нових військових і допомагає їм підготуватися до фронту
Сьогодні Іван не лише керує своїм взводом, а й передає досвід іншим військовослужбовцям. Один із важливих напрямів його роботи – підготовка новоприбулих бійців до умов бойових дій. Він особисто проводить адаптаційні заняття, навчає основ бойової підготовки та допомагає військовим швидше зрозуміти особливості служби поблизу фронту. Адже там навіть незначна помилка може мати непоправні наслідки.
У роботі його підрозділу дедалі важливішу роль відіграють і сучасні технології. Зокрема, військові використовують безпілотники для розвідки місцевості, перевірки маршрутів та виявлення небезпечних ділянок.
Це допомагає саперам краще планувати виконання завдань і зменшувати ризики для особового складу.
Кохання, яке проходить випробування війною
Та за військовими буднями, складними рішеннями та відповідальністю командира є й інша частина життя Івана – його родина.
Зі своєю майбутньою дружиною Вікторією він познайомився ще під час вступу до військової академії. Відтоді вони разом. Їхні стосунки пройшли через навчання, початок офіцерської служби, тривалі розлуки та переживання, які добре знайомі родинам українських військових. Зараз подружжя очікує народження дитини.
Для Івана це особливо важлива подія. Поки він виконує бойові завдання та дбає про безпеку побратимів, удома на нього чекає новий етап життя – батьківство. Попереду перша зустріч із малюком, перші обійми та миті, заради яких хочеться якнайшвидше повернутися додому.
Саме родина та майбутнє дитини додають молодому офіцеру сил продовжувати службу.
«Моя перемога – коли всі наші воїни повернуться додому»
Коли Івана запитують про перемогу, він не говорить про особисті досягнення чи нагороди. Для нього найважливіше – життя людей, із якими він пліч-о-пліч проходить через війну.
«Моя перемога – це коли всі наші воїни повернуться додому до своїх рідних», – говорить старший лейтенант.
У цих словах – усе, заради чого він щодня виконує свою роботу.
Йому лише 22 роки. Попереду ще ціле життя, багато мрій і планів. Незабаром він стане батьком, а поки продовжує нести відповідальність за своїх підлеглих та виконувати бойові завдання. Історія Івана з Рівненщини – це історія молодої людини, яка рано обрала непростий шлях і сьогодні робить усе від неї залежне, щоб побратими мали змогу повернутися до своїх родин.
Бо за кожним військовим, який стоїть на захисті України, є не лише форма та зброя. Є близькі люди, мрії, кохання і майбутнє, за яке вони борються.
